13. Не можна...

Стася цілує мене. Палко, жагуче, так, що втрачаю голову миттєво. Аби тільки цей сон не закінчувався! Притискаю її до себе, мрію злитись в одне, заховати її в собі і заховатись в ній сам. Її доторки, вона сама… Все це так реально, що хочу не прокидатись ніколи, і водночас вити від болю, бо не знаю, чи колись відчую це ще раз. 

Її руки судомно впиваються в плечі, в спину, ковзають по моїй голові. Тоненькі,  тендітні, прохолодні. Цілую її так, як колись після трьох днів в оточенні, прорвавшись з хлопцями до своїх, нарешті пив воду. Просту прохолодну, чисту воду… і прокидаюсь. 

Це не сон! 

Стася майже повністю перебралась на моє сидіння, очі закриті, вії нервово тремтять на блідому обличчі в променях сонця, що встає і продирається крізь важкі хмари. 

Чорт!

“Ні, Стасю, ні!” – стогну їй в губи, намагаюсь звільнитись, вибратись, та руки, як не мої не слухаються. І тіло, що почало жити своїм життям теж. 

“Я хочу! Я хочу відчути тебе! Я хочу згадати!” – низький, глухий голос пробирає наскрізь, проникає під шкіру і в вени, жене в них вже не кров, а лаву. 

"Це не те, що допоможе!" – слова кажуть одне, а серце і тіло – зовсім інше. – “Стасю, припини! Я не залізний, не можна…” – які там слова і аргументи! Чорт, я просто не можу спинитись! Запускаю руку в її волосся, інша вже обпалює шкіру під кофтиною. Зминає, стискає, від забороненого бажання мені вже фізично боляче. Здається, зараз просто розірвусь на шматки, вибухну. 

Коли її прохолодні пальці ковзають під ремінь моїх джинсів, пелена з очей падає повністю. Не пробачу собі ніколи, якщо скористаюсь цією її миттєвою слабкістю! 

Відриваю від себе, як по живому. Тремтячими пальцями довго не можу знайти кляту ручку на дверцях. 

Нарешті! Майже випадаю в прохолодний ранок і закриваю за собою двері. Все тіло судомить, ламає навпіл. Ковтками ловлю прохолодне ранкове повітря, та його не вистачає. 

Спиною в задертій футболці притискаюсь до холодного металу авто. Від контрасту стогну, з горла – тільки мат. 

“Дихай, Кажан, дихай!” – сам собі кажу. Та зараз всього повітря навколо земної кулі мені мало! 

Коли серце повертається до людського ритму, а не скаженого галопу, туман в голові починає розсіюватись, очі – бачити, а тіло – відчувати холод. Всі реакції поволі повертаються, тільки тремтіння раз за разом пробігає нервовими імпульсами. 

Коли відчуваю, що можу контролювати себе, повертаюсь в машину. Мовчки запускаю двигун і вмикаю пічку, щоб прогріти салон. 

Стася забилась в куток, обхопила коліна руками. Тремтить. Я знаю, що не від холоду. 

– Чому? – повертається до мене, питає радше заплаканими очима, ніж голосом. 

– Ти… ми мусимо спочатку згадати. – сковтую ту невидиму грудку в горлі, що заважає дихати. – Не можна, доки ти – ще не ти. Я не торкнусь до тебе, доки ми все не згадаємо. – голос звучить надто різко. Мені боляче, наче хто в серце голки розпечені встромив. – Треба їхати, Стасю. 

– Я думала, це допоможе… Я хотіла… і хочу тебе. Тіло хоче. Воно, мабуть, знає більше. 

– Я теж хочу тебе. Хочу до тебе. До безумства, до божевілля, Стасю! – гарчу, і викручую кермо, щоб виїхати. Треба їхати. Дорога вивітрить всі зайві думки, протверезить. Обох. Принаймні я на це сподіваюсь, бо в такому стані не допоможу ні їй, ні собі. 

– Це тому, що в мене був інший? – хрипкий голос пробивається крізь шум двигуна і шерхотіння шин по асфальті. 

– Що?! Ні, звісно ні! – як вона могла таке подумати? Я ж хотів, як краще, не хотів бути таким покидьком, як і Артем. 

Вже годину нашого шляху вона мовчить. Ховає очі. Ми були єдиними одне в одного так довго, що думали – то вже назавжди. Будували плани, мріяли разом про подорож Україною, а потім і Європою. Навіть про весілля мріяли, тільки ніяк не могли зібратись, спланувати. Стася вчилась, хотіла бути самостійною, і тільки потім – заміжньою. Я теж не поспішав. Коли ти молодий – все здається таким простим і райдужним! 

А тепер... Країна пошматована війною. Ми – втачені, чужі, і стіна між нами росте все більшою і більшою... Але я зроблю, все що можу, щоб повернути Стасю, повернути нас обох!