12. Згадати і забути

Ми були молоді, гарячі і надто легковажні. Швидкість, авто, адреналін і любов… Здавалося, що ще треба? Тільки іноді за швидкість треба платити. Артем був за кермом своєї, ми ганяли на машині з СТО Молота. І йшли першими до імпровізованого обговореного фінішу. Але Петренка це не влаштовувало. Він будь-якою ціною намагався прорватися. І прорвався, залишивши на боку нашої зеленої спортивної “Тойоти” шрам-подряпину. І ледь не знісши нас з дороги. 

“Що з тобою не так?! Це ж просто гра!” – лютувала Стася. Вона була пасажиркою, і злякалась, але замість страху випромінювала праведну лють. 

“Бо я мав бути першим, я, ясно?” – прошипів їй в обличчя Артем, доки я оглядав машину і оцінював об'єм лиха, що ми наробили… 

Він завжди мав бути першим. І начхати не те що на почуття, а навіть на життя інших. Хоч і я був не янголом. Наражав на небезпеку себе і Стасю, купався в ефемерному адреналіні. Треба було раз і назавжди обірвати це. Тоді на себе всі наслідки взяв Молот. Але я вкотре переконався, що собою представляє Петренко. 

Стася дрімає поруч, густе волосся досі не досохло після душу. Добре, хоч в машині тепло.

Я вирішив виїжджати відразу. Хто знає, скільки часу Петренко в курсі, і настільки просунувся в своєму пошукові. Тому петляємо між курортними містечками по розмитих і розбитих дорогах. Треба від’їхати подалі і знайти щось на околиці, а там подивимось. 

– Ти мені снився. – раптом говорить Стася. Тихо-тихо, та я почув її. 

– Справді?
– Так. Я бачила сни, і ти був там. Щось говорив мені, кликав… тільки був зовсім іншим. 

– Ти теж мені снилась, Стасю. Щоночі. І ці сни давали силу жити далі. 

– Ти справді так… кохав мене? 

– І зараз кохаю. – стискаю кермо, заганяю свої почуття десь далеко, бо зараз не час, бо боюсь, що її злякаю. 

– Це якесь божевілля. – зітхає. – Я… не пам'ятаю нічого, але поряд з тобою, коли чую твій голос, коли ти до мене торкаєшся… щось наче перевертається всередині… – розводить руками по-дитячому безпорадно дивиться на мене з-під густих пасм на лобі. 

– Це добре, Стасю. Значить, не все втрачено. 

– Не все? Я втрачена. Не пам'ятаю ні рідних, ні близьких. Не знаю, що люблю, що ні. У всіх свої плани на “після Перемоги”, а в мене… нічого. Пустота. Темрява…

– Не пустота, а чистий листок. Ти можеш сама написати на ньому, що бажаєш. 

– Я бажаю, щоб там вже було щось написано! Хоч щось! Розумієш? – шукає в моїх очах підтримки. А я так хочу її обійняти, захистити, заховати від всього світу! Вона така сильна, і така беззахисна водночас! 

– На все потрібен час. Я зроблю все, що можу, аби ти пригадала. Аби згадала все і… знову забула. 

– Забула?
– Так. Не все потрібно пам'ятати з минулого… 

– Ти мене заплутуєш! Я і так нічого не розумію. 

– Вибач. Я… не знаю, як пояснити тобі. Але спробую, обов’язково. 

– То може, вже пора починати згадувати? Тобто розповідати?  

 Попереду видніється маленьке містечко. Спробуємо знайти нічліг там, бо втома знову накриває пеленою…  

“Добре, Стасю, зупинимось і я тобі розкажу” – погоджуюсь і зїжджаю на вузьку доріжку. 

***

В маленькому селищі довго крутимось вечірніми вуличками. Скоро комендантська година, треба або знайти нічліг, або припаркуватись і не “відсвічувати”. Врешті обираю другий варіант та заганяю авто в якесь закинуте подвір’я. 

– Будемо ночувати тут, – пояснюю Стасі. – Можеш перебратись на заднє сидіння, буде зручніше. 

– Ні! Буду з тобою. – і дивиться таким благальним поглядом, наче боїться, що я її прожену. 

– Добре. Давай тільки сидіння розкладу. 

– Я боюсь спати сама. Я взагалі снів боюсь. В них все темне. Я чую голоси, бачу, як помираю. – дивиться вперед, розповідає наче не мені, а самій собі. – Лікар говорив, що то через війну, обстріли. Але я думаю, що то було до… – обриває свою розповідь, а в мене все всередині холоне. – Я бачила себе мертву. Уві сні. Не раз, не два. Майже постійно. Наче я і жива, і мертва водночас. Як таке може бути? Я божеволію?
– Ні, Стасю, звісно ні! Ти бачиш минуле у снах. Воно хоче достукатись до тебе, але чомусь не може. Померла не ти. Владка. Владислава. Твоя сестра. 

– Артем сказав, що це мене звати Владислава.

– Клятий виродок! – шиплю крізь зуби, не стримавшись. Він її вбив! Власними руками! Власним рішенням! 

– Як? – блідне так, що в темряві при світлі місяця її смагляве обличчя здається білим. 

– В аварії… після якої ти втратила память, Владка загинула. А він… Петренко, чомусь дав тобі її ім'я і документи. Сказав, що вона це ти. Вони були разом. До аварії. І ти ненавиділа його і була проти їх стосунків. В мене кілька версій, чого він так зробив, але з тебе досить на сьогодні. Не можна все й відразу, щоб не стало гірше. Розумієш? 

– Ні. Я, чорт забирай, нічого не розумію! Взагалі! Наче весь світ збожеволів! Може ти перестанеш жаліти мене і нарешті розкажеш все, що знаєш?!

– Стасю… Я не впевнений, що ти… готова до цього. 

– Ні! Ти не впевнений, чи я повірю тобі! А в мене нічого немає, і нікого немає. Тільки кляті слова! Просто слова, розумієш?! – зривається на крик, а я від безсилля і болю стискаю до хрускоту в пальцях ручку дверцят. – Його довбане слово проти твого! І як я маю обрати, кому вірити?! Може ви обоє мені брешете?! Може є третя правда, третя істина, якої я ніколи так і не дізнаюсь?!