11. Майбутнє минуле

Година поверхового, тривожного, та зі Стасіною рукою в руці сну, робить дива. В голові прояснюється, швидкість реакцій тіла відновлюються. 

Прокидаюсь, змахую рештки дрімоти. Можна їхати далі. 

– Стій! – раптом говорить Стася. 

– Що? – повертаюсь до неї. 

– Машина. Тобто вміння водити машину. Тим казав, що ми перевіримо…

– Добре. Давай. Тільки зараз з’їду трішки нижче, там грунтова, але більш-менш рівна доріжка. 

Швидко спускаємось на доріжку. Виходжу з машини, а Стася пересідає на водійське сидіння. Тримає кермо в руках, та на панель дивиться, мов на систему управління космічним кораблем, з повним нерозумінням. 

– Дивись, – спокійно пояснюю. – Тут коробка-автомат, та це навіть простіше. Просто сядь, заплющ очі на мить, дай твоєму тілу працювати, відчувати машину. Чуєш двигун? 

Двигун кросовера тихо муркотить. 

– Чую. 

– Відчуваєш? – своєю рукою накриваю її напружену руку на кермі. На іскри, що мене просто обпікаюсть, намагаюсь не звертати уваги. Не час. 

– Так. Але… 

– Але не знаєш, що робити далі. Так?

– Так. 

– Я спробую тобі допомогти.– вмикаю "драйв". – Тут автоматичні передачі, значить, навіть зчеплення витискати не потрібно. Просто обережно відпусти педаль гальма. Плавно, акуратно. 

Стася обережно відпускає педаль. Кросовер важко смикається вперед і затихає, бо ногу вона перелякано повертає на місце. 

Мимоволі посміхаюсь. Саме так колись я вчив її керувати авто. Ще один-два ривки і вона скаже, що то не її, і взагалі, ну його до біса. Дежа вю. 

Стася закушує губу, зосереджується, відпускає гальма і тисне на газ. Авто знову нервово смикається вперед, і вона перелякано випускає кермо. Система не дозволяє зовсім втратити керування, але вбік авто таки трохи провертає. І воно колесом налітає на борозну, залишену якоюсь сільськогосподарською чи лісницькою технікою. Різко смикається і затихає, а легеньку Стасю силою інерції кидає майже на мене. Кросовер заспокоюється, тільки дрібно вібрує від заведеного двигуна.

Чи то так грюкає моє серце, бо Стасіна голова раптом притискається мені до плеча. Хоч воно й після поранення, та болю не відчуваю, тільки тепло її дихання. Застигає. Слухає моє серце, а я чую її. Здається, я й дихати перестаю.

Мить, всього якась мить, а перед очима калейдоскоп спогадів.

Ось ми вперше обіймаємось, точніше Стася мене обіймає, після мого повернення з табору. Коли я їхав, кликав і її, та вона не захотіла, бо у Владки  були курси, і вона пообіцяла бабусі допомагати по дому і на невеликій старющій дачі за містом. А я розсердився, поїхав не попрощавшись. І два тижні горів, поривався назад, бо без Стасі ніякий табір мене не цікавив. 

А коли повернувся, вона зміряла мене таким поглядом, що під землю ладен був провалитись. Витримала майже театральну паузу.

І кинулась мене обіймати… Те відчуття пам’ятаю і досі. І це теж не забуду. 

Стася відсторонюється, і навіть кольори і відтінки перед очима тьмяніють. Темніють, вкриваються попелом, як випалена земля. Але… двома руками вона бере моє обличчя, тонкі прохолодні пальчики ковзають по колючій щетині та зупиняються на шрамах. Темними очима зазирає в мої. Розглядає, наче намгається пізнати, зрозуміти. І, здається, весь світ для мене перестає інувати. І світ, і час, бо я не розумію, скільки ми так сидимо. Врешті, вона відсторонюється, але руки забирає наче з неохотою. 

Глибоко вдихаю, щоб трохи заспокоїти скажене серце. Наче зачарований, слідкую за нею. 

– Мені здалось, наче я й справді знаю, тобто знала тебе раніше… Ти мені снився. Тільки інший. Ти був  не таким. 

– Шрами, вони… змінили мене… – дивуюсь і сам, що ще можу говорити. 

– Ні, очі. В тебе були інші очі… – самими губами, ледь чутно говорить. – Або мені просто здалося… 

***

Ще години дороги позаду. Коли до містечка, де нас має зустріти Юра, лишається пару сотень кілометрів, він дзвонить і просить поки десь зачекати, бо він терміново відлучився у справах. Що ж, може це й на краще, зупинимось десь переночувати та відпочити перед останнім ривком. 

Стася зосереджено розглядає краєвиди за вікном. Мовчить. 

Як тільки ми вирушили в дорогу, вона сказала лиш одну фразу: “То я таки не вмію водити?” А я… розгублено замовк. Не знаю, як краще чинити. Говорити їй все і відразу небезпечно. Мовчати теж. Замкнуте прокляте коло, з якого не бачу виходу!

Не знав, що їй відповісти спочатку. А потім просто почав розповідати, як вчив її колись, і як їй це не сподобалось. Стася завжди вміла добиватись бажаного, вчилась новому вперто, впевнено, але саме з авто вона так і не подружилась. Може, просто була тоді не в настрої, не знаю. 

Зупиняюсь на обочині, шукаю в телефоні щось схоже на пристойний нічліг. В сусідньому містечку є маленький непримітний мотель. На одну ніч -- те що треба, тому їдемо туди. 

***
Маленький номер виглядає досить пристойно. А поряд є навіть невеликий міні-маркет з продуктами та одягом. Купую Стасі джинси та пару гольфів, білизну та зручні теплі кросівки, бо з останньої нашої хатини вона вийшла в знайдених там на розмірів три більших потрібного чоловічих черевиках.