10. В дорогу

Стася розгублено кліпає на мене своїми темнющими очиськами. 

– Нам треба їхати, Стасю! – і сам гублюся, дивлячись на неї. 

– Нам? Чи тобі? – уважно вдивляється наче в душу мені. Що хоче там побачити? 

– Нам обом. 

– Я не хочу. Це ж люди Артема, так? 

– Так. – не бачу сенсу брехати. 

– Тоді я залишаюсь. 

– Ні. В тебе є вибір, піти зі мною добровільно, або я заберу тебе силою. Тут я тебе ні Петренку, ні його людям не залишу! – потрохи починаю злитись. Після поранення часто втрачаю самовладання й мені це дуже не подобається. Та, можливо справа не в пораненні? – Стасю… ти ще хвора, а в мене ниє плече і рука. Нам треба вибиратись, а не сперечатись і витрачати сили чи ще більше ранити одне одного. Я обіцяю, все розповім тобі, але в машині. Будь ласка. – додаю благально. 

– Я не хочу! Що, як ти говориш неправду…

Часу більше нема. Роблю крок до Стасі. 

– Добре! Добре, я піду! – різко підводиться вона. Надягає на футболку кофтину, що я знайшов в шафі. – Відвернись! – сердито кидає і бере джинси. 

По дорозі до дверей Стася зупиняється перед диваном, на якому одиноко лежить весільна сукня. Здається, я не дихаю, чекаючи її рішення. Та вона проходить мимо, лиш кінчиками пальців торкнувшись до брудного білого мережива. 

Нарешті ми виходимо з хатини. Замикаю її і ховаю ключі на підвіконні. 

За хвилину виїжджаємо на розмиту вулицю. Автомобіль на щастя, гарно справляється з грязюкою, та попереду Вербівці, там ще гірше. Однак, я надто довіряю Молоту і його людям, щоб поїхати іншим шляхом. Якось будемо вигрібатись. 

***

На диво, дорога через малесеньке село гарно в"їжджена, і ми ніде навіть не пробуксувавши, виїжджаємо на трасу. Тут мені б видихнути спокійно, та знаю, що ще рано. 

– Куди ми їдемо? – питає Стася. 

– На південь. – відповідаю лаконічно. 

– Чому туди? – не задовольняється відповіддю, хоче деталей. 

– Там безпечно. В нас буде час розібратись. В тебе буде час згадати. 

– Час згадати? Жартуєш? Артем знаходив до мене кращих лікарів, навіть гіпнологів. А ти думаєш, мені достатньо часу? 

– Гіпнологів?! – нервово смикається рука і авто виляє. Так от в чому може бути справа! Гіпноз? 

– Так. Він хотів мені допомогти згадати!

– Забути. Він тобі, Стасю, допомагав забути! 

– Навіщо йому це? 

– Бо справжня Стася не стала б мовчати! – так, я не відразу планував розповісти їй все. Але по-іншому, мабуть, не можна. 

– Про що? 

– Про те що бачила, що знає. Про те, що в аварії загинули люди… А винен в ній – Петренко! 

– Я не памятаю аварії. – здається, голос відразу тихішим став… Бідна дівчинка, їй тяжко, а я… – Артем сказав, що я була за кермом, і не справилась, не втримала машину. – додає. 

– Що?! Він сказав, що ти була за кермом? – пальці на кермі біліють. На що ще він здатен? Де межа його ницості, межа дна? Чи є вона взагалі? 

– Добре, Стасю, добре. – заспокоюю скоріше себе, ніж її. – А ти вмієш водити? 

– Я ж не памятаю! – сердиться, губу знову кусає. 

– Знаєш, кажуть, що плавання і водіння авто – то пам'ятає тіло, навіть, якщо мозок забув. Розумієш, про що я?
– Не дуже…

– Коли ми від’їдемо на безпечну відстань, сядеш за кермо. Спробуєш. Якщо Артем каже правду, ти зможеш керувати авто. Навіть якщо не пам'ятаєш правил і всього такого. Тіло знатиме, що робити. 

Замовкає. Дивиться з недовірою. 

Звісно, вона не пам'ятає, що так і не навчилась водити. Владка вміла і мала отримати права. Тягла в автошколу і Стасю, та вона все відмахувалась, казала то не її. А Петренко навіть тут вирішив звалити все на неї. Боже, як це витримати і йти за правильними пріоритетами? Не кинути все, щоб повернутись і розквитатись з ним? Він не має права на життя після того, що зробив!

***

Не знаю, скільки ми їдемо, та коли дорога починає зливатись в одне сіре полотно, розумію, що надто стомився. Очі печуть, довго так не витримаю. Стася теж дрімає. Хвороба виснажила її, хоч дівчинці і без хвороби нелегко було. Тому вирішую з’їхати десь з дороги і подрімати хоч пару годин. 

А далі, як в старющому серіалі, курс "суворо на південь”, там нас зможе прихистити Юра, друг до якого ми приїздили в село, з якого тепер тікаємо. Він давно вже влаштувався в містечку недалеко від Одеси, має там свій успішний бізнес, і, на щастя, досі пам'ятає друзів. Звісно, новинам про Петренка і Стасю, він не зрадів, та допомогти погодився. Зможемо перечекати бурю і знайти гарного лікаря Стасі. А як тільки я буду впевнений, що вона все або згадала, або зрозуміла – повернусь по Петренка вже сам. Надто багато боргів накопичилось, треба б повернути. 

“Артем! Не треба!” – уві сні бурмоче вона, і мене накриває гарячою кривавою хвилею. В очах темніє, повітря не вистачає. З’їжджаю з дороги і повертаю за невеликий лісок. 

Як тільки глушу двигун, Стася прокидається. Спочатку злякано вдивляється в моє обличчя в сутінках, потім наче заспокоюється, сідає зручніше і протирає сонні очі.