9. Пора!

Доки Стася, хоч ще повільно і притримуючись за стіну, та вже досить впевнено, блукає в пошуках аптечки, я мовчки спостерігаю за нею. 

Раніше, ми з нею рідко коли мовчали наодинці. Найчастіше вона про щось розповідала, а я слухав. Або, жартувала, що в неї виходило неймовірно органічно, вона завжди знаходила привід посміхнутись і викликати посмішку в мене. 

Але зараз нам обом не до жартів. Біль в руці починає потроху проявлятись, мов зображення на старій фотоплівці. Але мені стало легше, то, мабуть, воно того вартувало. 

Стася повертається з аптечкою. 

– Буде боляче! – повідомляє, і лиє антисептик на рану. Зціплюю зуби. Сам же винен!

– Дякую. – врешті вимовляю. 

– Дереву подякуй! – сердито пирхає. 

– Може, я далі сам, а ти підеш в ліжко? – пробую переконати, та Стася була б не Стасею, якби послухалась. 

– Ні! – дає зрозуміти, що я не помилився. 

– Добре. – погоджуюсь. – Тобі легше? 

– Легше порівняно з чим? З тим, що мене викрали з мого весілля? Ну, весілля вже певно не буде, то мабуть, легше. 

– Ти його… любила? 

– Любила? – так і тримаючи мою руку в своїй, підіймає на мене свої темні очі. – Він казав, що так. 

– Казав?? Ти серйозно, Стасю? 

– Я не…

– Стася, знаю, знаю. Але по іншому тебе не називатиму. Хіба що, “Не-Стасею”. 

– Чому ми тут? Навіщо ти мене викрав?

– Ти не мала бути з… ним. Він небезпечний. Жорстокий…

– Це не правда! – заперечує, але не так впевнено, якби їй самій хотілось. Певно, щось знає, чи відчуває. Людина не може забути все, хоч якісь залишки “запису” залишаться. 

– Правда, Стасю. Що ти мала на увазі, коли говорила, “казав, що любить”? 

– Чого я маю тобі розповідати? Ти взагалі викрадач, злочинець! – спокійно констатує, доки перев’язує руку бинтом. 

– Бо чим швидше ми в усьому розберемось, тим швидше я зможу відвезти тебе до дому. – лукавлю. Не зможу. Стася була безпечною Петренку, доки нічого не пам'ятала. Якщо згадає хоч щось, він… позбудеться її. Та на Петренка в мене свої плани. Спочатку треба допомогти згадати все Стасі, убезпечити її, а потім і з Артемчиком один на один поговоримо. Є про що… 

– Правда? Ти відвезеш мене додому? Невже? 

– Відвезу. Можливо не зразу, але відвезу. Я не Петренко, тебе силою не триматиму. 

– Ха, розсмішив! І зараз не тримаєш! 

– Зараз тримаю. Заради твоєї безпеки. 

– Відкинемо питання про те, що я й була в безпеці, доки не з'явився ти. Мене цікавить інше. Чому? Чому ти хвилюєшся про мою безпеку? 

– Бо… знав тебе раніше. 

– Просто знав? 

– Кохав. І кохаю… – скільки ж я повторював ці слова її фото? Скільки мріяв сказати після зустрічі? І от, кажу, наче крадькома. Наче вкрав щось! Хоч це не я, а Петренко вкрав Стасю не тільки в мене, а й в неї самої!

– І я тебе? – зі щирою розгубленістю, такою дитячою, наївною питає, що в мене щемить серце. 

– І ти кохала, Стасю… Коли була собою…

– Я маю тобі вірити? – задирає підборіддя так, що крізь тонку бліду шкіру видно маленькі венки. 

– Маєш. Якщо хочеш, щоб ми вижили і все це закінчилось.  

– Складно! – нарешті закінчивши перевязку, збирає аптечку і закриває на замочок. – Я голодна. Тут є щось? – раптом дивує мене несподіваним питанням. 

– Так! Тільки іди будь ласка в ліжко, а я щось пошукаю. Добре? 

– Добре! Голова крутиться. – сумно зітхає і обережно, мов дитя, яке щойно ходити навчилось, чалапає в спальню. 

А я переглядаю на кухні пакет, який нам винесла продавчиня. Беру звідти сік, швидко нарізаю бутерброди. Виходить не дуже гарно, до того ж рука ще болить. Та якби й не боліла, кухар з мене ніякий. 

Зупиняюсь в дверях з імпровізованим підносом з якогось блюда, що знайшов в кухні. Стася на ліжку розчісує сплутане волосся. Крізь тонку футболку просвічують обриси її спини. Маленька, беззахистна на перший погляд, та така відчайдушна і смілива! 

А Петренко ж її побоювався раніше. Гостра на язик, іронічна, вона наче його наскрізь бачила. Одна з нашої банди, до речі… 

– Я приніс. – ставлю піднос на ліжко, відкриваю сік. – Поїсиш? 

– Якщо ти складеш компанію. – несподівано посміхається. 

Відламує бутерброд маленькими шматочками. Уважно спостерігає, як я швидко з'їдаю свій. Звик, бо іноді поїсти можна було раз в два а то й три дні…

– Я наче живу не своїм життям. Чужим якимось. – раптом говорить. – Наче я, то не я.

– Так і є, Стасю… Що ти пам'ятаєш про себе? Хоч щось? 

– Артем казав, що я вчилась на лікаря, і що ми мали одружитись до війни. А як це, “до війни” я не пам'ятаю. – розводить руками і поправляє неслухняне пасмо.