8. Трішки надії

Доки обіцяного лікаря немає, я не можу собі місця знайти. Сиджу просто на підлозі біля Стасі. Здається, їй ще гірше. Вона з дитинства була хворобливою, Владці дісталось трохи більше здоров'я. Та й Влада була виваженішою, уважнішою до світу і самої себе. Ще й сестру, старшу на кілька хвилин, намагалась приструнити. Та куди їй! Стася в юності була справжнім бунтівним ураганом! Іноді я сам лякався її шаленої енергії і спраги до пригод! 

– Кажан! – раптом чітко вимовляє, і я кидаюсь до неї. Невже згадала?!

– Стасю, я тут! 

– Пити… 

Підношу воду до її пересохлих, безкровних губ. 

– Як ти, Стасю? – питаю, хоч відповідь бачу й так. Не дуже…

Стася вмудрилась захворіти й на наш випускний. То вже було не запалення легень, на щастя, та все-одно їй було дуже кепсько. Звісно, бабуся і тітонька заборонили йти на свято. Але Стася була б не Стасею, якби їх послухалась. І на випускний вона з'явилася в неймовірній сукні, з зачіскою і хворобливим рум'янцем від температури. Ми з нею встигли потанцювати один повільний танець. А після – вона просто повисла в мене на руках, напівпритомна. Ох і наслухався я потім від її рідних, доки майже на руках ніс її додому. На щастя школа була практично в нашому дворі, нести було не далеко. 

Спогади обриває шкряботіння у вікно. Миттєво опиняюсь біля дверей. Сподіваюсь, це лікар! 

Не скажу, що мені хотілося б побачити когось схожого на доктора Хауса, але людина, що стоїть в дверях, навіть зі словом “лікар” в мене не асоціюється. Височезний чоловік згинається, здається, вдвоє, щоб пройти в двері. 

– Вечора! – кидає мені, і протискається до кімнати. – Де? – лаконічно питає. 

Вказую жестом на спальню та розгублено йду за ним. 

– Стасю, це лікар, він тебе огляне! – пояснюю, та дівчинка, здається, знову десь не тут, на межі свідомості і підсвідомості. 

– Початок симптомів, що передувало, що з ліків? – діловито питає наш гість, дістаючи старий стетоскоп зі звичайної наплічної сумки. 

Швидко пояснюю, чоловік зневажливо відкидає напівпусту пачку жарознижуючого, натомість кладе дві зі своєї сумки. “Ці – кращі, – коротко пояснює. Давати раз на шість годин, якщо будуть погано збивати жар, то можна з вашими поєднати”. 

Судомно намагаюсь запам'ятати кожне слово. Чому ж не додумався взяти хоч кудись записати? Навіть телефон не знаю, де лишив!

Лікар підіймає Стасю, наче вона не важить взагалі нічого, спирає на подушки. І я ревниво слідкую, як він ковзає рукою по її волоссі, промацує лімфовузли на шиї та, нарешті, бере стетоскоп. На щастя, прикладає він його через тканину футболки, бо я з жахом згадую, який неприємний холодний дотик металу до розпеченого лихоманкою тіла! Та й не тільки це. Я ж сам зняв з неї білизну, і під футболкою в неї нічого немає… 

– В неї немає пневмонії. – констатує. – Але рано радіти. Зараз немає, а завтра може бути. Я залишу ліки. 

– Дякую! – киваю. 

– Ось! – протягує мені запечатаний металевою фольгою флакон і шприци. – Знаєш, що з цим робити? – питає мене, а я розгублено дивлюсь на пляшечку з мутною рідиною, довжелезною назвою і… малюнком коня. 

– Це що? – ошелешено питаю. 

– Антибіотик широкого спектру дії. Дозування розпишу. 

– Але чому він з… конем? 

– В мене на складі “людського” немає. Цей концентрований, вистачить на весь курс. 

– Що значить, “людського”? І на якому складі? – все ще не розумію я. 

– На складі ферми, де я працюю. 

– Ферми?? – від напругу біліють пальці на флаконі. Хоч би не роздушити! 

– Та заспокойся, я – ветеринар. Зараз. А до цього десять років працював у приватній клініці. Вигнали за випивку. Довга історія, але кваліфікація в мене є. А з ліками – то екстрений варіант, скоріш за все вони не пригодяться. Але, як пригодяться, то вже будуть під рукою. Слідкуй за станом. Ось це – показує на жарознижуюче, що приніс, – має збивати температуру на градус. Тобто з 39 до 38. Якщо збиває і їй не гірше – значить, все поки під контролем. А завтра має полегшати. Якщо ж ні – почнеш давати ліки. 

Коли наш лікар виходить, зачиняю двері за ним, і опираюсь спиною на холодну стіну веранди. Стасю лікує ветеринар! Дожився, Кажанчику, догрався! Хіба такого вона заслуговує? Може, краще було її з Петренком залишити?  

Ні! Точно ні! Геть здурів? – питаю сам себе. 

***

Стасі, здається, стає трішки легше. В очах зблискують вогники цікавості, та втома швидко гасить їх. 

Від їжі вона відмовляється, тому просто готую термос чаю та лягаю спати до неї. Стася не пручається, за мить засинає в моїх обіймах. А я знову горю. Від думок,від тривоги за неї, від переживань. І від її близькості. Це боляче, скільки чекати, щоночі засинати з думкою про неї, і, повернувшись – боятись навіть доторкнутись. 

Засинаю, та сон швидко переривається дотиком до губ. Я не відразу розумію, це мені сниться, чи наяву. Стася спрагло цілує мене, її гаряча ручка блукає по мої спині, інша гладить голову. Тіло відповідає на це миттєво, спалахує, мов сухі дрова. Здається, ще мить, і я не зможу зупинитись, згорю в цьому полум”ї дотла!