7. Хвороба

Жарознижуюче знайшлось в аптечці. Не багато, та вже щось. Стася ледь підводиться з ліжка, обличчя палахкотить від жару але таблетку таки ковтає слухняно. 

Якось, перед випускним Стася на спір полізла купатись в холоднющій річці. На другий день злягла з запаленням легень. Їхньої тітоньки вдома не було, лікувала Стасю бабуся, яка й Владку з дому не випускала, бо думала, що хвороба заразна. І мене теж не впускала. Довелось вночі лізти на третій поверх по пожежній драбині. Дуже вже хотілось підтримати подругу. Всю ніч Стася горіла в лихоманці, марила, билась в кошмарах. А я намагався відволікати її, коли просиналась. Так в обіймах з нею й не помітив як сам заснув, а на ранок бабуся Мира побачивши ідилічну картинку, репетувала і запустила по мені якоюсь ганчіркою. А Стася спочатку намагалась заспокоїти бабцю, а потім не витримала і розреготалась, дивлячись, як я намагаюсь прикритись від важкої артилерії і дошкульних бабчиних фразочок. Багато ж нових слів я тоді почув про себе!

А Стасі стало легше, вона почала одужувати…

Та зараз переді мною не та моя юна випускниця. Та й я не худющий підліток з купою комплексів і вірою в краще. 

Готую їй чай, та зі страхом дивлюсь на градусник, що теж в аптечці був. Він так нагрівся, що й руці гаряче. Показує 39.4. І це вже після жарознижуючого! Від страху стає важко думати. Розумію тільки, що, як стане гірше, без лікаря не обійтись. Що, як це знову запалення легень? 

Коли Стася провалюється у важкий тривожний сон, виходжу на вулицю. Дзвоню Молоту. Він та ще один побратим – двоє людей на весь світ, яким я можу довіряти. 

– Костю, в мене біда. 

– Ти тільки зараз зрозумів? – сонно бурмоче Молот. Дивлюсь на годинник, п’ята ранку на ньому. Зовсім я втратив орієнтування в часі!

– Стася хвора. Температура велика, не падає. – намагаюсь говорити, щоб голос не зривався. Не вдається. 

– Таак, чекай, Кажанчику, чекай. Від чого температура? 

– Переохолодження. Вона вчора втекти хотіла. Після душу…

– Ну … …! – лається Молот. – Так може грип якийсь схопила, чи ще щось? Не зарано нервуватись? 

– А як не грип? Що тоді? В лікарню їхати? 

– Ага. В госпіталь, щоб коли Петренко знайшов, тебе ще реанімувати на місці можна було!

– А що Петренко?

– Землю риють його пси. Він поки не знає на всі сто, кого шукати треба. Це твоє щастя, знав би, геть кисло було б. 

– Розберемось з ним потім. Що з Стасею робити? 

– Я в медичних справах не надто сильний. Дивись по факту. Якщо не стане легше, чи ще гірше буде, я пошукаю в тій окрузі знайомих лікарів. Але ніяких лікарень, чи швидких, ясно? 

– Ясно. 

– Глянь, що там в аптечці є. Антибіотики якісь може… 

– Я не знаю які, боюсь нашкодити. 

– Добре. Тоді дивись поки. Якщо що – я на зв'язку. 

– Дякую, братику! 

– На хліб не намажешь. Як розпетляєм все, з тебе сам знаєш що.

Вимикаю телефон. Боюсь в дім повертатись. Раптом Стасі гірше… Це я, дурень, винен! 

Стася згорнулась в клубочок, як кошеня. Тремтить від жару. Розгублено дивлюсь на неї, не знаю, що робити. Бо ж одна справа, коли хтось вже й до лікаря звернувся, і як лікувати знає, а ти просто підтримати прийшов. Інша, коли ти сам винен, і ні лікаря, ні ліків, і страшно, аж зуби зводить. Бо ж раптом щось – ніколи собі не пробачу! 

Лягаю поряд, притискаю до себе, щоб зігріти. Тремтить так, що аж зуби цокотять, але не пручається. Заспокоюється трохи, засинає. І я поряд засинаю, втома та напруга беруть своє. 

Мені сниться, як ми зі Стасею та Владкою ще до війни, до Петренка і аварії, сидимо на березі річки. Тієї, звідки фото на заставці мого телефону. Про щось говоримо, Владка сміється. Так сонячно і тепло на душі. Стася кличе мене. 

“Ігор!” – чую її голос і… прокидаюсь. 

Не розумію, чи це в моєму сні було, чи Стася мене згадала… Її очі закриті, тільки щоки палахкотять від лихоманки... 

***

День минає, як в якомусь сні. Відходжу від Стасі тільки щоб нагріти їй чаю. Їсти вона відмовляється, жарознижуюче діє зовсім не довго, і лихоманка прокидається з новою силою. Ввечері Стася вже не говорить. Кола під очима чорніше ї темних вій, очі нездорово блистять, одяг мокрий від поту. Певно, її треба переодягти. 

Знаходжу велику чоловічу футболку в шафі. Показую Стасі, зі словами, що треба зняти кофту, вона волога, від неї може бути холодно. Стася мовчки дивиться, мов крізь мене. 

Саджу її, підмостивши подушки, мов дитину, яка ще сама не вміє сидіти. Від її жару навіть рукам гаряче. 

Знімаю кофтину. 

Біле мереживо теж наскрізь промокло. З хвилину вагаюсь, що робити, а потім червоні сліди на шкірі від нього допомагають вирішити остаточно. 

Стаю за її спиною. Неслухняні, мов здерев’янілі пальці борються з застібкою. Намагаюсь не дивитись і не торкатись до неї, тільки до клятого білого мережива. Та все одно по тілу мурахи. Колись давно, в минулому житті я знімав її білизну з трепетом, з передчуттям того, що буде після… А зараз я теж тремчу, але від страху, що зроблю боляче, чи їй стане гірше.