6. Втеча з наслідками

За вікном геть темно, відчуваю себе стомленим, наче з тиждень не спав. Психологічна напруга перейшла в фізичну, тіло ー мов струна, плече прошите осколком, нестерпно ниє. 

Але я терпляче чекаю, доки Стася переодягнеться та прийме душ в невеличкій ванній кімнаті хатинки, що нас прихистила. 

Коли вона не збирається виходити й через майже годину, а вода все шумить і шумить, не витримую, кличу її. У відповідь тиша. 

Ходжу по хатинці, як голодний лев у клітці. 

Крок, ще крок. 

Шум води і тиша. 

Коли вкотре делікатно шкрябаюсь в пластикові двері, струмом б'є думка,що я не особливо в ту ванну й зазирав. Чи безпечно там, чи немає… виходу! 

От чорт, дурень я! 

З усіх сил навалююсь на двері. Вони здавались такими крихкими на вигляд, та по факту добряче тримають оборону. Плече болить, як по живому ріжуть, та я таки зриваю їх з клятого замка. Вся душова залита водою, піддон не встигає її всотати. Через пар погано видно, та відкрите настіж невелике вікно я добре бачу. 

Чорт! Чорт! 

Крізь зуби шиплю сам до себе, провертаю кран, ледь не вирвавши, і лечу на вулицю. 

Там темінь, хоч око виколи. Холодний вітер пробирається під вологу від пару і поту футболку. Спочатку біжу, та пролетівши мимо кількох дворищ, зупиняюсь, бо де шукати Стасю просто не знаю. 

Нестачею повітря про себе починає нагадувати майбутня панічна атака, яку отримав "в винагороду" на фронті. Груди стискає до болю, в очах все пливе, хоч і пливти особливо нема чому. Темнота, чорнота, холод, тиша, яку тільки якась охрипла собака, чи лисиця верескливим гавкотом прорізає. 

Згинаюсь навпіл, руками за коліна тримаюсь, намагаюсь віддихатись. Хоч в такій позі це й важко, та вона допомагає заспокоїтись, якусь ілюзію контролю над своїм тілом дає. 

“Ні Стасю, ні! Ти не могла так просто зникнути! От Стася, що люблю до безумства, що в тобі Петренком замкнута, нехай вона хоч якись сигнал подасть!” 

Шепочу пересохлими губами, ловлю вологе повітря з такими знайомими з дитинства запахами. 

Невже втратив? 

А вона? Не вдягнена, мокра, одна серед ночі! 

Коли відчай накриває важкою, непідйомною хвилею, в очі, що звикли до темряви, кидається щось біле. 

Тремтячою рукою зриваю з кущика шматок мережива. 

Сукня! Стася з нею так і не розлучилась! 

Таак. Думай, Кажан, думай, якщо хочеш ще її побачити!

Озираюсь, якимось диким звіром себе відчуваю. Все на інстинктах, на якихось потусторонніх чуттях  все роблю. І вони приводять мене до закинутого сарайчика. Відчуваю, що саме сюди треба. Всередині ще темніше, та очі швидко звикають і безпомилково знаходять білу плямку в кутку. 

Сидить, тремтить, кляту сукню в руках тримає. 

 ー Стасю, це я. Спокійно, я тебе заберу, все добре, я тебе не скривджу. 

Відчуваю її страх, дихає важко, мов загнане звірятко. 

Невже це я їй таки страшний? Чи Петренко залякав? 

Беру її на руки, легка, як пушинка. Мокре волосся руку холодить. Боже, це ж вона вже з годину на холоді! “Нащо ж ти тікала, Стасю?” ー з болем шепочу, несу її до хатинки. 

Добре, що вона мого обличчя не бачить. Зараз я б і сам волів його не бачити! 

Серце коле від її близькості, легкості, тремтіння. 

Що ж з нами зробили, Стасю? Чим ми заслужили це?
***

“Стасю, Стасю, що ти накоїла?” – хитаю головою, щоб, як мару, відігнати ту картинку з голови: як вона сидить в темному кутку, змерзло тремтить від холоду, чи страху, з тією клятою білою сукнею в руках! Чи, може й не клятою, бо ж це вона мені вказала шлях, де шукати… 

Це вона мене так боїться, що ладна втікати серед ночі? 

Моя якусь ляльку безвільну саджу її на диван у вітальні, зтягую мокрі брудні шкарпетки. Прозорі, капронові, з-під тих весільних туфель, що ми загубили. Ноги – мов лід!

Набираю в миску гарячої води з чайника, сам її ноги обмиваю, а потім обережно по одній ставлю в воду. Майже не реагує, тільки в очах десь глибоко подив, змішаний з тривогою світяться. 

Коли тепло по тілу трохи розходиться, її смаглява шкіра нарешті з синюватого природний відтінок повертає. Доки відігрівається, дістаю свій телефон. Не розблоковую, тільки заставку показую. Там ми вдвох, на хиткій старій кладці біля річки. Стася обіймає мене, сміється, неслухняне волосся розтріпав вітер. 

Вона – геть не змінилась, наче й не було тих трьох років від фото до сьогодні. Правда, я на фото геть інший, ніж зараз. Ні шрамів, ні щетини, ні отієї темряви в очах, що, як казав побратим, на війні поселяється і назавжди лишається. Та тільки в мене вона зародилась раніше. Після тієї аварії, де Стася втратила Владку і себе, а я – віру в людей… 

– Бачиш? – питаю, бо дивиться розфокусовано, наче крізь екран, а не на нього. 

– Фотошоп. – раптом одними губами каже. 

– Добре. – розблоковую смартфон. Відкриваю ще одне фото, від якого в мене мурахи по спині. На фоні спортивної автівки: Стася зі мною і Владка з Петренком. За день до аварії, за два дні до війни. Саме тоді батьки тільки подарували Петренкові цю машину і він надумає затіяти ті божевільні гонки на виживання на ній… – А тут? – питаю.