5. Що мені робити?

Не пам'ятаю, як вилітаю на вулицю та закриваю за собою двері. Вони з гуркотом вдаряються об одвірок, ледь не вилетівши разом з ним. 

Кілька хвилин просто сиджу дивлячись в одну точку. 

Влади-Слава…

Слава…

“Я не Стася, я Слава!”...

А що, як я остаточно збожеволів? Контузії, пережите, постійний стрес, от все, сталось те, чого найбільше боявся?

Що, як це дійсно Владка вижила і мала вийти заміж за Петренка, і в них любов і взаєморозуміння було, а їм завадив? 

Від цієї думки хочеться на місяць завити. Шкода, що вже не палю, дим би заспокоїв. Дивлюсь на полум'я запальнички в руці, граюсь ним, аж доки нагрітий метал не починає пекти в пальці. 

Ні.

Зовні сестри були схожі, як дві краплі води. Та характер, погляд, рухи – все це було не просто не схоже, а контрастно-протилежне. Я б не зміг сплутати їх. Я б впізнав Стасю з сотні подібних. І, хоч досі думаю, що на межі божевілля, та знаю, що це – вона, моя Стася, а не Владка. 

Набираю номер. Молот відповідає не відразу, воно й добре, встигаю слова підібрати. 

– Ти знав? – все-одно не стримуюсь, лють кипить, підіймається в мені, як молоко на плиті. 

– Що знав? – не розуміюче питає Костя. 

– Що той мерзотник сказав Стасі, що вона – Владка?  

– Кажанюр…

– Знав, чи ні?! – вибухаю таки, кричу в трубку так, що в сусідньому дворищі перелякане вороння з дерева злітає. 

– Я… спочатку не розібрався… Вона в лікарні була… А потім… знав, а тобі як було казати? Що б це змінило? 

– Та ти з-біса здурів! Що б змінило? Та багато що змінило! Як ти міг мовчати?!

– Кажа… Ігоре, я й зараз ризикую всім, а тоді взагалі все хитко надто було. Я не міг… Мусив промовчати…

– Добре. Досить на сьогодні з мене. Дякую тобі за все. Більше не турбуватиму. 

– Кажан, матері твоїй! Не мели чортівні! Ти знаєш, що я все зроблю для тебе. Коли це все має сенс. А тоді не мало!! – завжди спокійний Молот теж зривається на крик. 

– Для мене – мало! 

– І що б ти зробив? Дезертирував? 

– Не знаю. Я не знаю, що б я тоді зробив, та ще більше я не знаю, що зараз робити! От що мені робити, Костю? З нею, з собою? – до болю стискають клятий пластик телефону в руці. В серці пече, наче хто голки заганяє. 

– Ти тільки заспокойся, Кажанчику. Заспокойся, вдихни. Бо ти її налякаєш. Чуєш мене? 

– Чую…

– Заспокойся, а далі спробуй поговорити. І говори, говори з нею, доки щось не проскочить, доки щось не згадає. 

– А як не згадає? Якщо взагалі нічого…

– Не може такого бути! Повинна згадати! Ви ж любили один одного страшно. Ви ж горіли просто, від вас аж тепло йшло. Ну не може, не може воно просто так зникнути, Кажанюко!

Вимикаю телефон. В голові туман такий, що я вже не впевнений, чи я – то я, а не якась голограма. Петренко виродок, він за все заплатить в мене, та що як Стася справді щаслива з ним була? Його Владка загинула, а він навмисно Стасці сказав, що вона Владка? Впевнений, що він, як і я, помилитись і сплутати сестер не міг.

То що ж це за божевілля таке? Як нам тепер бути? 

***

Стасю знаходжу в кухні, де й залишив. Сидить все в тій же клятій сукні, обіймає себе за коліна і гризе надрізаний огірок, що мав стати нашим салатом. 

Ловлю себе на думці, що якби побачив її в сльозах чи істериці, міг би дійсно засумніватись, вона це, чи Владка. Але зараз всі сумніви випарувались миттєво. Поза, рухи, погляд темнющих очей з розводами туші – це все Стася, моя Стася! Як взагалі я міг сумніватись? 

Було й ще дещо, що зрізало під корінь всі сумніви. Я зрозумів, що закоханий в Стасю ще тоді, коли вона сіла поряд, третьою, за мою парту. Випадковий дотик до її руки, коли брав ручку, і все – неначе розряд по тілу пройшов. І не зникало це дивно відчуття від дотиків коли на фізкультурі жартома обганяв її і притримував за руку, коли допомогав в шкільний автобус сідати, коли їх рюкзаки з Владкою брав з рук і, надриваючись, додому волочив, бо ж тільки одній нести не по-чоловічому якось було. 

А потім перший поцілунок на випускному. То було схоже на якийсь вибух. Я ще довго згадував те відчуття, хоч і злився на себе, бо мовляв, наче дівча, голову втратив… 

Що ж до Владки, то я її теж любив. Як сестру, при чому молодшу, яку оберігати постійно треба. Але від дотиків ніяких розрядів не було…

 – Стасю, нам треба поговорити… – починаю. 

– Я не Стася! – сердито хрумкає огірком. Але в очах нема страху. Навпаки, тепер там живе ще й цікавість. 

– Добре, Не-Стасю, нам треба поговорити. Мене звати Ігор, прізвисько – Кажан. Воно тобі щось говорить? 

Мовчить. Але десь глибоко-глибоко в каро-чорній глибині її очей щось ворушиться, підіймається. Може вона й думає, не пам'ятає, та її мозок – точно щось відчуває. Мені треба тільки достукатись.