4. Я не Стася, а Слава!

Зимовий день швидко догорає, коли ми заїжджаємо в село з поетичною назвою Барвінкове. Колись, ще зовсім молоді й зелені, ми відпочивали тут в бабусі мого однокласника. Я, Молот, і Юра, чия бабуся радо приймала нас щоліта кілька років підряд. Пізній вечір, звісно все в селі все давно закрито, а якась місцева довгонога краля, що весь вечір просиділа на колінах Молота, заявила, що до кислющого домашнього вина хоче шоколаду. І вайлуватий, спокійний, і повільний Костя, відбив замок на чорному вході магазину, взяв найдешевшу шоколадку з вітрини і виклав на стіл всі кишенькові гроші за неї. 

Пам'ятаю, як реготали ми тоді, коли він про це розповідав… Ех, то точно не в цьому житті було! 

Магазин, звісно, змінився до невпізнання та обзавівся євро-фасадом і сайдингом, замість облущених синіх стін. 

Не хочеться будити Стасю, та не лишати ж її в машині! 

– Стасю, ми зараз зустрінемось з людьми, що дадуть нам прихисток ненадовго. Якщо ми нарешті зможемо нормально поговорити – я тебе відпущу. А будеш викидати коники, добром це не закінчиться. 

Відчуваю себе останнім покидьком, але що робити? 

– Привіт, ми від Молота! – вітаюсь з продавчинею, і та, спочатку “підвисає” на весільній сукні Стасі, та потім швидко зникає в службовій частині залу. А я, мов застиг, дивлюсь на вітрину, на столик, і наче бачу, як юний і ще по-дитячому худорлявий Молот вигрібає з кишені все, що є…

Струшую з себе спогади, мов краплі води. Того літа, приїхавши додому, я познайомлюсь зі Стасею і Владою. Випадково, займу в класі парту, де вони хотіли сидіти вдвох. І принципово відмовлюсь її вступати, а дівчатка, не довго думаючи, візьмуть ще один стільчик і вмостяться по боках. 

Вони були схожі тільки зовні. Неймовірно, до найдрібнішої зморщечки в кутику ока. Але по характеру – зовсім різні. Владка – замріяна, завжди чимось захоплена, серйозна. І Стася – така собі пацанка, що за словом не те що в кишеню не полізе, а й тобі позичить, коли треба. І не тільки за словом, ще й врізати добряче могла, як щось не по її, чи хтось посміє сестру образити… 

З того дня і з тієї парти почалась наша дружба. І закінчення школи не стало її фіналом, навпаки, навчило нас триматись одне за одного ще міцніше.   

– На парковці магазину сірий “Фордик”. – простягає мені ключі продавчиня. Ворота я вже відчинила. Від вашої ключі лишайте тут, хлопці заберуть її на СТО. 

– Дякую! – ледь отямившись від спогадів, що хвилею накрили, навіть не відразу помітив, що жінка повернулась. 

– Їдьте вздовж річки направо, від трансформатора третя хата. Ключі на підвіконні у вазі. В хаті, все що знайдете, можна брати. Авто забирайте, коли поїдете. – жваво інструктує жінка, і, мені здається, що це не вперше для неї. 

– Дякую! – киваю їй. 

– Стійте! – кидає навздогін. – Костянтин Миколайович ще сказав, щоб ви набрали продуктів тут. Беріть скільки треба!

– Та я… навіть не знаю… – гублюсь від такої щедрості. За майже рік на фронті відвик від такої розкоші, і “беріть скільки треба” мене з колії вибиває. – Стасю, що б ти хотіла? – питаю, а сам злюсь на себе. Ага, так вона і відповість! 

– Нічого! – сердито кидає. 

– Ясно. Тоді зачекайте в машині хвилинку! – розуміюче дивиться на мене продавчиня. 

За магазином на закритому дворищі-парковці кілька старих іномарок-седанів і сірий кросовер “Форд”. Відкриваю дверцята, допомагаю Стасі сісти. Не встигаю відкрити свої, як продавчиня поспішає до нас з великим пакетом. 

– Візьміть, будь ласка! Костянтин Миколайович розсердиться, як дізнається, що ви з пустими руками…

Ще раз дякую жінці та вирулюю на дорогу. 

Село змінилось до невпізнання. Немає тих хат, де жили наші друзі, на місці деяких – пустир, а де-не-де виросли двох- трьох-поверхові дачі столичних “мажорів”. 

Трансформатор тільки лишився майже таким, як був. Відраховую від нього дві хати. Третя – непримітна, але не закинута на вигляд – визирає маленькими віконцями з-за старої ялини. 

– Ходімо, ми зможемо тут відпочити, перекусити і поговорити! – виходжу з машини, простягаю руку Стасі. Вона принципово опирається на брудний бік автівки, зістрибує, білі краї сукні підмітають брудну доріжку і на очах чорніють. Контраст б'є по серцю, викликає сумбур в голові. Швидше в дім, а там щось придумаємо. Стасі треба переодянутись, холодно і надто помітно в мереживній весільній сукні розгулювати!

***

Наш тимчасовий притулок зсередини виглядає зовсім не як звичайна сільська хатина. Скоріше схожий на міні-готель, і досить пристойний. Купа побутової техніки, навіть міксер, сучасні меблі, посуд. Це – все, що я встигаю побачити периферійним зором, доки слідкую за Стасею. 

Вона слухняно заходить в будиночок, одну ту нещасну єдину туфельку з ноги струшує навіть з задоволенням. Тільки на брудний поділ сукні дивиться з таким болем, що мене аж пересмикує. 

 – Сідай! – крізь зуби, щоб голос не зірвався, вказую їй на крісло. А сам замикаю двері з середини та кладу ключ до кишені. 

Швидко обходжу хатину. Вітальня, кухня, ванна і невеличка спальня з одним ліжком. Не страшно, мені не звикати на підлозі спати! 

В шафі знаходжу парочку джинсів, футболок і кофтин. Справжній скарб! Все це оберемком несу у вітальню.