3. Подалі від людей

Поворот, ще поворот! В мене перевага, я цю місцину знаю, як свої п'ять пальців! Та поки позашляховик не надто відстає, встигає зманеврувати за нами. Стася мовчки вдивляється в вікно, наче намагається прочитати щось на брудному склі. Вже не плаче – і то добре! 

А зараз буде крутий поворот, спуск, і гарний сюрприз переслідувачам: щось типу тунелю під землею, тільки я туди по габаритах впишусь, а вони – точно ні. 

Вдається! 

Вилітаю з тунелю, і бачу, як фари позашляховика сумно блимають мені з того краю. Попереду невелике село, а з нього можна вилетіти на трасу. І є в мене на все про все хвилин 15, доки чорна махина знайде об'їзд чи помчить через міст на річці. Дорога там – що треба – розбита, залита калюжами. Дай бог, ще й влетять кудись, то в нас часу ще більше буде. 

Я впевнений, що то люди Петренка. Не звик він віддавати те, що вважає своїм. Певно, і на Стасю в нього серйозні плани були. Бо інакше, до чого цей цирк з весіллям.

А Стася що? Невже… кохає його? Та, колишня Стася його ненавиділа. Потім прийняла, а потім... що ж з нею сталося потім? 

– Стасю, ти… кохаєш свого… нареченого? – давлюсь словами, мов каменюками в горлі. Я мушу знати! Тут і зараз. 

– Іди до біса! – сердито фиркає і відвертається до вікна. 

– Хочеш повернутись до нього? 

– Що?? А ти мене, що, відпустиш? Якщо раптом передумав, чи викуп хочеш, то я тебе не бачила і не запам'ятала. Я взагалі погано бачу! І память в мене не дуже. З провалами. Тому нікому нічого не скажу. 

– Це все добре, Стасю. Але скажи мені: ти його любиш? 

– Ні, я заміж за кожного зустрічного виходжу! – зло огризається. Ну, від колишньої Стасі в неї надто багато! Значить, не все ж втрачено, і є шанс… 

– Не смішно. 

– А мені смішно! Хочеш, і за тебе вийду?! – дивиться з-під лоба, чорні пасма стріпує, намагається зловити мою реакцію. 

Колись ми мріяли, яким буде в нас весілля, тільки не звичайне, з купою родичів та всіляким офіціозом, а – тільки для нас двох. Уявляли, яка Стася гарна буде, і як ми потім друзям і рідним розкажемо, а вони розсердяться, що без них, здивуються… 

Куди це все зникло? Все життя з ніг на голову! 

Здається, відірватись змогли. З того села купа доріг розходиться в різні боки, поки всі провірять, ми вже далеко будемо. 

 Стася, стомившись, дрімає, лобом притулилась до холодно скла. Так їй, бідолашній, мабуть, легше… 

Телефон вібрацією в кишені шкребе по оголених нервах. 

Молот. 

– Кажанюра! Що ти, дурню, наробив? – кричить в вухо мені друг. 

– А що було робити? Я іншого виходу не знайшов. 

– Ех, та почекав би! Якби я знав, то ніколи б… Це безумство, самогубство! Петренко вже землю риє! 

– Не волай так. 

– Не волати?! Та ти ж не тільки собі, ти й Стасці вирок підписав! 

– А що я мав робити, що, Молоте? Залишити Стаську Петренку? Вдати, що теж нічого не памятаю?! Якщо ти мені ще друг, то прикривай, доки зможеш. А як ні, і не хочеш руки брудн… – в телефоні чую відбірну лайку. 

– Дурень! Який же ти дурень, Кажан! Я поки займусь твоїм списанням, щоб хоч на блокпостах не чіпали. Там все готово майже, спробую прискорити. А з Петренком… я тобі не помічник, ти ж знаєш. – зітхає. – Пам'ятаєш, де ми підлітками в магазин залізли, бо якійсь моїй кралі шоколаду схотілось? – несподівано видає. 

– Це ти до чого згадав? – дивуюся. 

– Як будеш в тому напрямку їхати, заїдь. Магазин той мої хлопці тримають. Скажи, що від мене, матимеш ночівлю в безпеці, й нове авто на ранок. 

– Дякую, братику! 

– Нема за що дякувати! Тримайся і Стаську бережи. А я думатиму, як тобі допомогти. 

Ховаю телефон в кишеню. Стаська міцно спить, або вдало це вдає. 

Село, про яке Молот говорив, за тридцять кілометрів. Матимемо можливість перепочити, авто змінити, і, головне, зі Стасею поговорити. Не може ж вона нічого, взагалі нічого не пам'ятати? І мене теж… Хоч щось, бодай якась ниточка має бути! І я спробую її знайти.