2. Традиції, щоб їм!

Я давно не керував авто. За рік на фронті відвик, та всі навики повернулись, щойно запустив двигун. Жену старенький седан містом, маневруючи добре відомими вуличками. 

Стася плаче поряд. Витирає кулачком сердиті сльози в перемішку з чорною тушшю. 

– Ти мені все зламав! Життя зламав! – люто кидає і стріпує свою неслухняну чорну гриву з кокетливими квіточками-заколочками, що чудом там втримались.

– Стасю, воно було зламане. Я лиш хочу не дати розтоптати, розкришити ті осколки. – говорю спокійно, нічим не показуючи, що всередині все, немов вогнем випалюють. 

– Я, чорт забирай, не Стася! – стукає себе по коліні. Ну, принаймні її ота гаряча експресивність залишилась. Це радує, значить, щось від моєї Стасі ще є.  

– Добре, і хто ж ти? Як тебе звати? 

– Слава! 

– Слава?! – ледь не влітаю в підступну залиту водою яму на дорозі. – Та ти ж ладна була вбити, коли до тебе так звертались! 

Її повне ім'я – Станіслава. І для неї існувала єдина скорочена форма – Стася. За оту осоружну їй “Славу” вона колись хлопцеві, що випадково затесався в нашу компанію і того не знав, на пікніку металевим підносом по голові гепнула. 

– Скільки тобі років? В тебе є сестра? Як звали твого собаку? Ким ти мріяла бути в юності? – сиплю запитаннями, мов дробом, та за неї відповідає подив в темних очах. – Невже ти нічого цього не пам'ятаєш? Зовсім-зовсім нічого? І тобі воно бодай не сниться? Владка не сниться?

Відвертаюсь до вікна, аби вона не бачила виразу мого обличчя. Колись, ще до АТО я думав, що війна загартовує, робить тебе сильнішим. А насправді, вона шар за шаром знімає все напускне, набуте, оголяючи саму душу, як стоматолог – нерв в зубі. І ти сам себе загризти ладен за ту “сентиментальність”, яка насправді й є ти, без нарощеної броні, етики і купи всього, що могло б захистити тебе від ран. Все сприймається і бачиться по-іншому. Надто гостро, надто відчутно…

Випадково побачивши себе в дзеркалі, сам лякаюсь. Страшний темний погляд запалих очей, загострені вилиці на схудлому блідому обличчі, хтозна-скільки денна щетина. Ліва частина обличчя в блідих шрамах від осколків… 

Боже, я ж мабуть лякаю її! 

Весь цей час, я, дурень, вважав, що хоч щось вона памятатиме. Бодай краплину з того, що було. Наше побачення на старому складі, де я працював і де нас закрили на ніч, подумавши, що нікого немає. Рок-концерт її улюбленого гурту в Києві, де вона зірвала голос і підвернула ногу… Наша перша ніч в палатці під тявкання лисиць поряд… 

А якщо не пам'ятає нічого, то хто я для неї? Божевільний? Псих, що викрав її з весілля? 

– Стасю, я нічого тобі не зроблю. Я тільки хочу допомогти… – підбираю слова, та вони не складаються в щось адекватне. Не можу я їй всього пояснити! Та що там їй, я сам поки нічорта не розумію! І від того ще сильніше болить. Як по живому серце ріжуть!

Зустрічна автівка моргає мені фарами. Десь поліція чи блокпост? Нічого собі, люди досі одне одного так попереджають? 

Скидаю швидкість, судомно продумуючи, куди звернути. Та тут, як на зло і нема куди, хіба назад. Гарно ж пристроїлись! Вже збираюсь розвертатись назад, та попереду синіє проблисковий маячок. 

От чорт! Треба ж було їм саме тут стати! 

Повненький чоловік у формі і у віці, підтюпцем підбігає до авто. 

– Доброго дня! Ваші документи! – випалює завчене. 

– Так, хвилинку! – риюсь в клятому бардачку, і серце холоне від слів моєї пасажирки: “Допоможіть, він мене викрав!” 

– О, у нас тут наречена? Так би й сказали, що на весілля поспішаєте! Що ми, не люди, чи що? – розпливається в усмішці. 

– Не на весілля, а з весілля, мене викрали! – підвищує голос Стася. 

– Нічого собі! А я думав ті традиції, щоб їм, вже ніхто й не підтримує! – раптом видає поліцейський, і я, не відразу розумію, що то наш шанс. 

– А ми – підтримуємо! Треба ж комусь... підтримувати! – випалюю, намагаючись приховати, як тремтить голос.  

– Молодці, молодь! Проїжджайте вже, та гарний викуп візьміть! За таку красу жених точно не поскупиться!

– Дякую! – ледь він відходить від автівки, тисну на газ. Ошелешена Стася дивиться на мене. Витираю вільною рукою спітнілого лоба. Серце гуркотить так, що й двигун не чую. 

– Нам пощастило, Стасю. – кажу, коли від’їжджаємо на безпечну відстань. – Але наступного разу може не пощастити. Твій “наречений” – з огидою видушую це слово, – не церемонитиметься, якщо знайде нас. Вбити обох йому значно простіше і дешевше весіль і вдавання зразкого сім‘янина. Ти мене розумієш? 

– Ти хворий псих! Артем мене кохає! 

– Як риба гачок “кохає”. 

– Чому? Чому ти взявся десь на мою голову?! – знову сльози на очах! 

– Стасю, я відпущу тебе, як тільки ми зможемо поговорити десь в спокійному місці. Як тільки ти пригадаєш бодай щось, відпущу, обіцяю! – нанизую слова на нитку думки, намагаюсь бути переконливим, щоб вона мені повірила. 

Не вірить.

Мовчить.