1. Привіт, Стасю

Кажан

– Привіт, Стасю! – ледь видушую слова. Стася, моя Стася, яку пам'ятаю, скільки й себе, неймовірно гарна в весільній сукні біля дзеркала у вбиральні дивиться на мене переляканими очима, що здаються, ще більшими, ніж є. 

– Я не Стася! – обережно відступає кілька кроків назад. 

– Отже, таки не пам’ятаєш. – кажу це, скоріше для себе, ніж для неї. – Не кричи, будь ласка, бо нам обом…–  даремно сказав, бо вона набирає побільше повітря в легені, а я миттю опиняюсь позаду неї, затискаю рота рукою. Вона добряче брикається, своїми маленькими ніжками в туфельках на каблуках намагається як найболючіше вдарити. Та я поки вдало викручуюсь. 

“Стасю, ти в небезпеці, я прийшов, щоб тобі допомогти!” – шепочу, стискаючи її і божеволіючи від близькості, за якою так скучив. 

На мить вона застигає, та потім пручається ще сильніше. 

Що ж, значить, поговорити не вийде. 

До того ж, (дуже вчасно) музиканти починають налаштовувати апаратуру, і вона гримає до болю в вухах. 

Мені дико пощастило, що її весілля мало бути в клубі, власник якого – мій друг дитинства. Знаю тут всі ходи-виходи, тож, перекинувши її на здорове плече, під крики “Псих! Придурок! Відпусти мене! Артем тебе вб’є!” несу вузьким довгим коридорчиком. Тут вихід на підземну парковку, і охорони немає. А особистий охоронець моєї Стасі вирішив трішки “перепочити” під вбиральнею після зустрічі його голови з плиткою на стіні. 

Є в нас хвилин п’ятнадцять, доки Артем Петренко, мій колишній друг, а зараз – майбутній мер міста – виявить, що його наречена зникла. Аби тільки Стася не пручалась, мов зграя диких кішок! Що ж з нею сталося за цей рік? Що зробив з нею виродок Петренко, що вона навіть ім'я своє забула?!

Щоб вмостити Стасю на переднє сидіння авто, доводиться застосувати силу. Швидко закриваю дверцята, оббігши автівку, відчиняю водійські і лицем до лиця стикаюсь зі Стасею. Вона вже встигла перелізти на водійське сидіння, певно вирішила вибратись через мої дверцята. 

Спритна! Величезними темними очиськами спопеляє мене до тла, неслухняне чорне, як смола, волосся, спадає розтріпаними пасмами на лоба. Від такої близькості на мить гублюсь. І цього виявляється достатньо, щоб зі криком: “Ідіот! Випусти мене!” отримати по голові досить важкеньким букетом нареченої. 

Швидко хапаю обидві її руки в свою, штовхаю її на пасажирське, а сам сідаю і запускаю двигун. Центральний замок спрацював, на ходу двері не відкриє, вже добре. 

На диво в місті немає заторів, витискаю з старенького, купленого вчора седана все, що можна. 

***
Моє друге пекло почалось з зустрічі з другом дитинства Костею “Молотом” в лікарні. Після поранення на фронті я довго приходив до тями. Не хотів нікого бачити і чути. Але Молот на те й Молот, щоб від “дізнатись” до “вломитись в палату” минуло з хвилин тридцять. Це при тому, що він в іншому місті живе. 

– Кажанюра, ти шо оце? – кліпає на мене своїми сірими, трохи розкосими очима. 

– Та оце так, Костю, трохи не розрахував і не встиг в окоп пірнути. 

– Таке! Я, як дізнався, мчав до тебе, як скажена собака! – судячи по тому, як він захекався, наче й справді пішки мчав. Це при тому, що Костю Молота з місця зрушити – підйомний кран треба. І то не факт, що допоможе. Бо чолов'яга він флегматичний до того, що анекдоти можна про його повільність складати. 

– Кажанчику, я вже домовився, буде тобі обід і вечеря з ресторану, масажі, і ліки додаткові замовив. 

– Костююю! – стогну, – в мене не все так страшно, як ти думаєш. Осколочні, та й все, не треба було морочитись.   

– З просто осколочними не списують. А твої доки вже готують, я дізнавався. Так що не починай тут. Це по мінімуму, що я можу тобі зробити. Та й Перемога наша близько, ти багато зробив, тепер вже без тебе там справляться.

– Дякую тобі, друже, якщо спишуть, я відпрацюю. 

– Ай! Не парся взагалі! 

– Кость, ти знаєш, як вона? Ти її бачив? – питаю, і враження, що серце зараз вилетить. 

– Стаська? – помітно темніє на обличчі, ховає очі. – Та добре все в неї, не переживай…

Три дні допитуюсь, і Молот нарешті здається. Розповідає, що Стася вже не Стася, а Слава, і не пам'ятає вона нічого після аварії, і, що найгірше, з Петренком водиться. 

Я саме еспандер стискаю в руці, і коли чую про Петренка, пружина з тріском лопає, а пластикові ручки зі скрипом одна об одну стукаються. 

– Як з Петренком? Вона… не знає? – здається, я забув, як дихати. В грудях пече, як після поранення. Так от чому вона мені не відповідала! Писав їй листи, навіть паперові вже! На мейл писав, номер телефону, вона, звісно ж змінила… 

– Сядь! – всаджує мене на ліжко Молот, забирає в мене зламаний еспандер. – Ти не хвилюйся тільки… Складно все. Я тобі не хотів говорити, поки ти там був. Тобі і так не солодко. І що б ти зробив? 

– А ти говорив з нею? 

– Пробував. Зиркає на мене, наче вперше бачить, і каже, що вона не Стася. 

– Чорт! – підводжусь та блукаю з кутка в куток. – Як же так? А як же Владка? …