Розділ 7

Він стояв на пероні. Граніт дивився на рейки, що тікали вдалечінь, і не відчував нічого. Ні болю, ні радості. Лише порожнеча.  Чоловік знав: десь у його житті була жінка. Йому про це казали. Казали — кохана. Казали — чекала. Казали — народила дитину. Але ці слова не мали для нього ваги. Вони не торкалися серця. Маряна стояла трохи осторонь. Не сміла підійти. Вона вже одного разу підбігла — і зупинилася, коли побачила в його очах байдужість. Ту саму, страшнішу за смерть. Поруч у візочку спала Богдана. Маленька, з темним волоссячком і впертим підборіддям — таким самим, як у нього.

Маряна підійшла. Повільно.

— Ти їдеш… — сказала вона. — Але перед тим… я мушу сказати. Ти — мій коханий. І я буду чекати, доки ти мене згадаєш, згадаєш наше кохання.- сказала дівчина.

Він дивився мовчки.

— Це наша донька. Її звати Богдана. Ти хотів це ім’я. Казав: «Бо вона — від Бога».-сказала вона ледь витираючи сльози.

Він здригнувся. Ледь помітно.

— Я… казав?- спитав здивовано.

Маряна кивнула, ковтаючи сльози.

— Ти співав мені пісні, коли було страшно. Ти клав руку мені на серце і казав: «Поки воно б’ється — я живу».

Данило відвів погляд. Усередині щось різонуло — як уламок скла.

Провідник покликав на посадку.

— Мені час, — сказав він глухо.

Маряна раптом простягнула йому старенький ланцюжок.

— Ти носив це до полону. Його знайшли на місці, де тебе взяли в полон. Тут — наше фото.- сказала Маряна.

Він узяв. Відкрив.І світ похитнувся.

Він побачив себе — іншого. Усміхненого. Побачив жінку з очима, в яких було небо. Побачив, як тримає її за талію, ніби боїться загубити. Раптом запах дощу, сміх, теплі руки, ніч під зорями — все рвонуло в пам’ять, як прорвана гребля.

— Ластівко… — прошепотів він.

Маряна завмерла.

—  Граніте. Ти… згадав?- з надією спитала дівчина.

Він підняв очі — повні сліз.

— Я … Я дуже справді забув тебе, забув про нас та наше кохання. Дякую, що не здалася та допомогла згадати.- сказав він і підійшов ближче та обійняв свою кохану. А потім поглянув на доньку. Він підійшов до візочка, обережно торкнувся щічки дитини.

— Богдана… доню…- покликав стиха.

Дитина ворухнулася і усміхнулась уві сні.

— Я  мушу йти, але тепер я знаю, куди повертатися.- сказав чоловік, обіймаючи свою родину.

Він обійняв її — міцно, як колись.

— Я згадаю тебе в кожному бою. Бо ти — моє життя.- сказав тихо.

Потяг рушив. А Маряна стояла на пероні вже не сама. Вона тримала дитину і віру. Бо він згадав. А значить — обов’язково повернеться.

*****

Він довго стояв на порозі, ніби боявся зробити зайвий крок і злякати це щастя. Дім пахнув хлібом, молоком і тишею — тією, якої він так прагнув у окопах.

-Тато вдома.- вигукнула Маряна і мала теж весело засміялася.

Богдана сміялась у нього на руках, тягнулась до його обличчя, хапала за щетину.

— Ось хто мене тримав живим, — сказав він. — Навіть коли я ще не знав її імені.

Уночі він прокинувся від крику. Маряна вже сиділа поруч, гладила його по волоссю.

— Ти вдома, — шепотіла.

Він міцно обійняв її.

— Я іноді знову гублю спогади. Але я ніколи не загублю тебе. Навіть якщо зникне все — залишиться любов.- сказав він.

Вранці він вийшов у двір. Сонце торкалося землі, як долоня.

— Я повернувся не тим, ким пішов, але я повернувся тим, хто пам’ятає, заради чого живе.- сказав він.

Вона притулилась до нього. Він підняв доньку високо вгору.

— Запам’ятай, Богдано: тато вмів забути світ, але ніколи — любов.- сказав він, цілуючи доньку.

І в цій тиші, без пострілів і тривог, він нарешті зрозумів, що інколи пам’ять повертається не через біль, а через дотик, голос і серце, яке чує любов раніше, ніж згадує слова.

****

А сьогодні вони нарешті стали чоловік та дружиною не тільки на папері, але й перед Богом. Спочатку розпис в РАЦСІ, а потім церомонія вінчання в церкві. Так, війна ще не скінчилася і невідомо коли це станеться, але тепер у Граніта є ще більший стимул захищати свою родину, свою країну. Бо треба жити і кохати незважаючи ні на що…

Нарешті я закінчила свою кгигу. Мені було складно її писати, бо нещодавно я втратила свого брата на цій клятій війні.  Дуже жаль… Але ми мусимо жити далі і нарешті вигнати зло з нашої країни, хоча б заради тих, хто розпочав цю справу. А ще памятати тих, хто поклав своє життя заради нас…

 Дякую, що читали мою книгу.

Ваша МИРОСЛАВА ТРОЯНДСЬКА.