Розділ 6

З того часу минуло пів року. В кожній операції закохані підтримували і прикривали одне одного. Але сьогодні щось змінилося, бо Ластівка більше не могла ходити  з ним  туди, де була пекельна небезпека. Звичайно на 5 місяці вагітності і з її ускладненнями їй дуже складно. Граніт підтримував свою кохану, як міг. Сьогодні їм дали чергову відпустку на декілька днів і закохані поїхали до лікарні, щоб переконатися, що з мамою і дитиною все в нормі.

-Я трохи нервую.- сказала Маряна.

-Все буде добре, я вами, мої кохані дівчата.- сказав він обнімаючи дівчину.

-Щоб я робила без тебе? Мені спокійно, лише коли ти поряд зі мною.- сказала дівчина, теж обнімаючи Данила.

-Отже, шановні батьки.- почав лікар.- З дитиною поки все добре, але мені не подобаються ваша аналізи  і незначний тонус матки. Тому я змушений покласти вас до лікарні.- сказав лікар серйозно поглянувши на родину.

-Якщо це потрібно, то робіть лікарю.- сказав Данило, беручи Маряну за руку.

-Але ж… Як ми будемо без тебе?- розгублено спитала майбутня мама.

-Ми будемо зідзвонюватись по відео звязку.- заспокоїв її майбутній татусь.

-Добре. Якщо це потрібно, то я ляжу в лікарню.- сказала дівчина лікарю.

Так минуло декілька тижнів, закохані спілкувалися щодня. Але вранці, чомусь додзвонитися до коханого дівчина не змогла. Почала трохи нервувати. За нею приїхала подруга – Олена, з якою вони  познайомилися в лікарні. Вона робила собі ЕКЗ, так і познайомились в їдальні лікарні.

-Привіт, ну що як настрій?- весело спитала подруга.

-Навіть незнаю. Чомусь неспокійно на душі.- каже дівчина.

-Щось сталося?- поцікавилася Олена.

-Данило не відповідає на дзвінки.- каже Маряна.

-Ну, ти ж знаєш, що він не в клубі з дівчатами, а на війні. Можливо зараз не може відповісти.- заспокоювала її подруга.

-Можливо.- погодилася та і вони поїхали додому до Олени.

Її чоловік загинув на війні  і в память про нього залишилася лише ця дитина, яку їй підсадили за допомогою ЕКЗ.

Приїхавши і трохи відпочивши з дороги дівчата почали розмови про дитячі речі, що треба буде купити, на які гуртки водити своїх діток. Але розмови ніяк не глушили тривоги в душі Ластівки. Доки пізно ввечері не пролунав дзвінок їх командира:

-Ластівко, Граніт з нашими хлопцями потрапили в засідку. Їх забрали в полон.- приголомшиви повідомленням він.

-Ні, цього не може бути.- сказала вона не вірячи в це і по її щоках потекли сльози.

-Нажаль. Тримайся. Я знаю, що тебе виписали з лікарні. Можеш ще трохи побути вдома, прийти до тями.- сказав командир.

-Ні, я приїду, я не зможу бути вдома. Я завтра приїду.- сказала медикиня і раптом їй стало погано. Вона відчула сильний біль в животі і втратила свідомість.

Коли вона відкрила очі, то побачила лікарняну палату і медсестру поряд.

-Що зі мною? Як моя дитина?- злякалася дівчина.

-У вас відкрилася кровотеча. Ми ледве врятували вас і вашу дитину, тому не нервуйте, не робіть гірше.- сказала медсестра і покликала лікаря.

-Ви як? Ми ледве вас врятували. Вам не можна так нервувати.- сказав лікар.

-Мого чоловіка взяли в полон, як мені не нервувати?- спитала дівчина, дивлячись на старенького лікаря..

-Так, це важлива причина, але якщо ви не хочете втратити дитину, то  робіть висновки.- сказав лікар.

Дівчина закрила очі і почала згадувати все, що вони пережили з коханим. Так, вони хотіли одружитися, після народження дитини, бо до цього все ніяк не вистачало часу. Подумавши деякий часі відпочивши Маряна все-таки вирішила, що буде боротися спочатку за їх доньку, а потім і за Данила. Нарешті, сьогодні в них народилась донечка – Богдана. Вона дуже мило дивилася на цей світ, ще незнаючи, що таке ВІЙНА.  Цілий рік Маряна нічого незнала про  Данила. Доки її не запросили на обмін полоненими. Залишивши доньку з Оленою вона помчала  на зустріч з коханим. Тільки-но, приїхали автобуси з хлопцями, вона вже була на поготові. А щойно побачила  коханого, то мало не скрикнула. Він був не схожий сам на себа. Голова поголена, в шрамах, змарнілий. Але більше за все, вона була розчарована, коли підійшла ближче:

-Коханий, Данило.- звернулася вона до нього.

-Дівчино, ви хто, я вас не знаю.- і відійшов від неї.

-Данило, зачекай, це ж я твоя Ластівка. У нас народилася донечка – Богдана.- сказала вона, але чоловік уже сів назад в автобус, який мав вести їх в лікарню.

Маряна незнала, що їй робити. В душі був відчай. Вона його чекала з донько, а він навіть її не памятає.  Але вона зробить все, щоб він її згадав… Декілька місяців Данило був на реабілітаації, і ось нарешті його мали відпустити з лікарні. За цей час дівчина не могла навідувати Данила, тому зараз чекала його з нетерпінням з їх донечкою під лікарнею. Граніт вийшов з дверей лікарні і подивився в небо, по сторонах. Потім помітив їх з донькою.

-Данило. Ти згадав мене?- спитала дівчина з надією.

-Ні. Я вас не знаю.- сказав він.