Розділ 5

Ранок прийшов тихо. Без вибухів, без пострілів — ніби хтось дозволив селу видихнути. Мар’яна прокинулася від запаху диму й кави.

— Ти серйозно? — пробурмотіла вона, сідаючи.

— Це не кава, це щось схоже. Але гаряче.- каже він.

— Дякую. — всміхнулась вона.

Він подав їй металеву кружку. Їхні пальці на мить торкнулися.

— Не обпеклась?- спитав він турботливо поглянувши на неї.

— Ні.  Все нормально. Смачно.- каже вона, смакуючи каву.

Вони вийшли на подвір’я. Роса ще трималася на траві, а десь неподалік кукурікав півень.Їхню розмову перервав тихий тріск рації.

— “Граніт, прийом. Є рух у районі посадки. Можлива розвідка.”

Він одразу зібрався.

— Чуєш?- спитав він

— Чую.- відповіла Ластівка.

Вони мовчки взяли спорядження. Перед виходом Граніт зупинився.

— Якщо щось піде не так…- сказав Данило

— Не починай, — перебила вона. — Все буде добре.- заспокоїла вона.

Він подивився на неї так, ніби хотів щось сказати, але не сказав. Посадка зустріла їх тишею. Надто правильною. Мар’яна присіла, оглядаючи землю.

— Свіжі сліди. Двоє. Ні, троє.- сказала вона.

— Не цивільні, — підтвердив Граніт. — Рухаються грамотно.- сказав тихо Граніт.

Десь далеко хруснула гілка. Вони завмерли.

— Контакт? — прошепотіла вона.

— Ще ні. Але близько.- сказав він.

Він зробив крок уперед, прикриваючи її корпусом.

— Тримайся за мною.- зкомандував він.

Перший постріл пролунав так раптово, що Мар’яна навіть не встигла злякатися.

— Лягай! — різко кинув Граніт.

Вона впала в мокру траву, відчуваючи, як земля вдарила в груди. Над головою свиснула куля — сухо, без емоцій, ніби просто нагадала: ви тут не одні.

— Зліва, — прошепотіла Мар’яна. — Двоє.- сказала вона

— Бачу, — відповів він. — Не висовуйся.- зкомандував Данило.

Граніт вистрілив короткою чергою — не щоб убити, а щоб притиснути.

Ліс ожив: хруст гілок, шепіт, швидкі кроки.

— Вони не йдуть у лоб, — сказала Мар’яна, повільно відповзаючи.

— Бо не хочуть шуму. Значить, це точно вони.- сказав Граніт.

Ще один постріл — ближче. Занадто близько.

Мар’яна відчула, як щось гаряче обпекло плече.

— Чорт… — видихнула вона.

— Поранена?! — голос Граніта зірвався вперше.

— Дрібниця. Ковзом.- сказала, намагаючись заспокоїтись.

Він уже був біля неї. Його руки діяли швидко, але пальці тремтіли. Він притиснув бинт. Кров просочувалась, але зупинялась.

— Жива?- спитав він.

— Нормально. Все добре.- сказала вона, ще не усвідомлюючи своєї травми.

Він видихнув — різко, ніби довго не дихав.

— Граніт… — тихо сказала вона.

— Потім, — відповів він. — Зараз — вихід.- сказав він

Вони відійшли злагоджено, не панікуючи, але кожен метр давався дорого.

Ще кілька пострілів — і тиша. Незнайомці зникли з поля зору. В цей час як раз прийшло підкріплення з штабу. Ворогів спіймали і поповнять обмінний фонд.Коли Граніт і Ластівка нарешті дісталися безпечної зони, Мар’яна сіла просто на землю. Руки тремтіли — тепер уже не від болю.

— Ти мене налякала.- сказав він

— Пробач.- вибачилась вона.

Він мовчки взяв її руку. Тримав міцно, але обережно.

— Я думав… — він замовк.

— Про  що?- поцікавилася вона.

— Що якщо тебе втратити… — слова застрягли. — Я не знаю, як тоді воювати далі.- сказав неочікувано чоловік.

Мар’яна підвела на нього очі.

— Ти зараз говориш не як командир.- сказала дівчина.

— Бо я зараз говорю  не як командир.- сказав він не зводячи з неї погляду.

Тиша між ними була густою. Він провів пальцями по її долоні. Вона просто притиснулась.Мовчки. Міцно.І цього було досить.Бо іноді кохання —це не слова.Це коли ти вижив.І тебе чекають…

 — Не дивись так, — тихо сказала вона.

— Як?- спитав здивовано.

— Ніби я зараз розсиплюся.- сказала вона.

— Я не дивлюся. Я перевіряю.- сказав з посмішкою.

Вона всміхнулась. Слабко.

— Плече?- поглянув занепокоєно.

— Терпимо.- сказала вона

— Скажеш, якщо стане гірше.- сказав він.