Розділ 4

Будинок, у якому вони мали жити найближчий час, зустрів їх порожнечею та запахом старості. Фіранки були затягнуті пилом, підлога — вкритою дрібними уламками штукатурки, а на кухні стояли три різні тарілки, забуті попередніми мешканцями.

- Ну, тут трохи  не прибрано, але жити можна.- каже медикиня.

-Трохи наведемо лад і буде нормально. Ми ж тут не надовго.- каже Данило, оглядаючи кімнату.

-Тоді, за роботу!- каже Мар’яна і шукає матеріали для прибирання.

Вони розділилися: Мар’яна взяла кухню, Граніт — кімнати. Мар’яна протирала старі шафки, прислухаючись, як він у сусідній кімнаті намагається відмити вікно.

— Ти там живий? — гукнула вона, почувши підозрілий брязкіт.

— Таке враження, що я б’юся з мамонтом, а не з рамою, — буркнув він. — Ця штука мене ненавидить.- каже Данило.

— А ти з нею лагідніше, лагідніше, — посміхнулася вона, вичавлюючи ганчірку.

— Я з людьми лагідний, а не з меблями, — відказав він.

Коли вона зайшла перевірити, чоловік стояв у пилюці, зі щіткою в руках.

— Ну? — запитав він гордо.

— Ну… скажімо так: тепер через це вікно можна розгледіти кінець світу. До того було видно тільки пляму. Ти молодець.- сказала дівчина.

Він скоса поглянув на неї, і ця мить домашнього тепла між ними відчувалася майже болісною — такою справжньою.

Коли підлога вже не скрипіла під сміттям, а стіл став схожим на стіл, вони влаштували коротку паузу. Сіли біля відчиненого вікна, ловлячи слабке листопадове сонце.

— Ти колись уявляла таке своє життя? — запитав він тихо.

— Ні. Я уявляла, що матиму свій дитячий центр… що приходитиму на роботу у чистих кросівках, а не в берцях.

— А я думав відкрити СТО — велике, з власною кавою, — Граніт посміхнувся. — І постійні клієнти, які сваряться, чому їх машина досі не готова.- сказав він мрійливо.

— Ого, ти прямо мріяв про побутовий хаос.- сказала посміхаючись дівчина.

— Та я й зараз у ньому. Просто… інший формат.- сказав з сумом.

Вони замовкли, кожен задумавшись про своє.

—  Треба ще набрати води. Та що ми взяли з собою, вже закінчилася, — нарешті озвалася Мар’яна. — Я бачила колодязь за парканом.

— Пішли, — Граніт підвівся й узяв дві порожні каністри.

Вони вийшли на вулицю. Холодне повітря пахло димом і мокрим листям. Колодязь стояв старий, але міцний, з різьбленим дерев’яним накриттям. Але вони були там не одні. Біля колодязя стояла жінка в темній хустці й довгій куртці. Вона на мить злякано здригнулася, коли побачила їх, але швидко заспокоїлася.

— Доброго дня, — першою сказала Мар’яна.

Жінка кивнула, придивляючись до них уважно.

-Доброго. Ви звідки? Явно не тутешні.- зробила висновок жінка, набираючи воду.

— Так, ми переселенці.— Граніт поставив каністри.- Нещодавно до вас приїхали.

—Це ваш будинок біля Степанівни? Такий великий синьо-жовтий. Їй онуки його в тому році пофарбували.- каже жінка.

-Так. Саме так. А вас як звати?- цікавиться Мар’яна.

-Марія Петрівна. Я з іншого боку від вас. Маленький цегляний будинок.- каже жінка.

-Скажіть, а у вас тут тихо? Бо ми тільки переїхали від вибухів з прикордоння, тому хотіли б трохи відпочити.- сказав Данило.

-Було тихо. – каже жінка тихше.

Мар’яна відчула, як у ній щось насторожується.

— А зараз?- спитала дівчина.

Жінка оглянулася, ніби боялася, що їх хтось підслухає.

— Учора бачила чужих. Не місцевих. Ходили по городах… Уночі. Як тіні.- каже Марія Петрівна і по сторонах оглядається.

Граніт насупився.

—І вперше вони з’явилися ще тиждень тому. Дивні. Тихі. Дивляться так, наче сканують все поглядом.-каже жінка.

Вона різко підсмикнула відро й додала пошепки:

— Мені здається… то диверсанти.- зробила висновок жінка.

Біля колодязя повисла гробова тиша.

— Дякуємо, що сказали, — нарешті відповіла Мар’яна.-Будемо обережні.- сказала дівчина.

Жінка пішла, а для наших героїв все тільки починається.

Вони стиснули каністри й пришвидшили крок — спокій закінчився.

Після розмови з сусідкою дорога назад до хати здалася вдвічі коротшою. Граніт ішов попереду швидким кроком, каністри в руках ледь брязкотіли. Мар’яна майже бігла за ним.

— Тормозни трохи, — нарешті сказала вона. — Вода ж не втече.

— Не люблю, коли в повітрі пахне проблемами, — буркнув він. — Хочеться або одразу вирішити, або рознести півсела.

— Ну, розносити поки не треба, — посміхнулася вона. — Давай спокійно подумаємо.