Розділ 3

База спала тривожною тишею, якої ніколи не буває після бою. Вона схожа на затишшя, але насправді то лише пауза між хвилями. Мар’яна сиділа на сходинках біля мед намету, тримаючи в руках кухоль чаю, який давно вистиг. Вона навіть не помічала холоду — думки крутилися в одному місці.

В голові знову і знову лунав постріл. Її постріл. І слова Граніта: «Ти врятувала шістьох».Вона не знала, чи допомагали вони. Двері поруч скрипнули, і в темінь вийшов Граніт. Він зупинився біля неї, ніби не наважувався підійти ближче.

— Не спиш, Ластівко?- спитав Граніт.

— А ти? — вона кивнула на його спорядження. — Готовий тікати, якщо що?

— Я завжди готовий.- сказав він.

Він присів поруч. Вона відчула його тепло, навіть крізь форму.

— Що тебе гризе? — м’яко спитав він.

— А ти як думаєш? — вона подивилася в темряву.

 — Ти зробила те, що мала.- сказав він.

— Це так просто звучить.- сказала дівчина.

— Та ніяк не просто! Просто в нас немає іншого вибору.- сказав дещо емоційно хлопець.

— І тобі це легко?- питає дівчина, дивлячись в його обличчя.

Граніт тихо всміхнувся, але без радості.

— Мені? — він похитав головою. — Я запам’ятовую кожне обличчя… всіх, кого доводилось прибирати. Ба більше — інколи вночі вони повертаються.

— І що ти робиш тоді?- поцікавилась дівчина.

Він потер долонями обличчя, наче стираючи спогади.

— Думаю про тих, кого я вберіг. І про тих, за кого воюю. Це трохи допомагає.- каже теручи долонею волосся на голові.

Вона не встигла відповісти. З гучномовця пролунала команда:

— Група «Степ»! Терміновий збір! Повторюю, терміновий збір!

Граніт різко підвівся. Мар’яна — за ним. Тривожний сигнал прорізав повітря бази, мов ножем. Мар’яна різко підвелася з ліжка, серце вже било тривогу раніше, ніж вона збагнула слова чергового:

— «Терміновий збір! Медик — на командний пункт!»

Вона встигла лише схопити аптечку та каску. Бігла коридором бліндажа, коли знайомий силует виринув із темряви — Граніт. Він ішов швидко, плечі напружені, погляд гострий.

—  Граніт, Ластівко, мате завдання. Тяжке поранення. Треба відвезти хлопця до шпиталю. Стан критичний.- сказав командир.

Вона відчула, як у грудях стислося. Термінова евакуація — завжди гра з часом і смертю.

— Ситуація така, — швидко пояснював він. — «Сивий» підірвався на залишковій мінці. Ми зупинили кров, але стан нестабільний. Ви двоє супроводжуєте. Маршрут небезпечний — можливі обстріли.- продовжив командир.

Мар’яна кивнула. Граніт лиш коротко відповів:

— Виконаємо.- сказав поглянувши на медикиню.

«Сивий» лежав на ношах у кузові пікапа, обличчя бліде, дихання рване. Мар’яна вже була біля нього, перевіряючи пов’язки.

— Тримайся, друже. Ми тебе витягнемо, — прошепотіла вона.

«Сивий» спробував усміхнутися, але не зміг.

Граніт стрибнув на переднє сидіння, завів двигун. Машина рвонула з місця.

Дорога була розбита, колеса підскакували на вибоїнах. Кожен удар віддавався пораненому болем. Мар’яна тримала руку «Сивого», контролювала пульс, стежила за диханням.

— Граніт, тихіше! — вигукнула вона, стискаючи перев’язку.

— Як можу! Дороги тут такі ж, як і війна — непередбачувані!- сказав він тихо вилаявшись.

— Він може втратити свідомість!- сказала медикиня.

— І якщо ми сповільнимось — він втратить життя!.- сказав Граніт.

Вона замовкла. Він мав рацію, хоч і боляче було визнавати.

Машина летіла крізь темряву, фари різали ніч, десь у віддаленні гриміли поодинокі вибухи. «Сивий» захрипів сильніше.

Мар’яна різко нахилилась над ним:

— Гей, дивись на мене. Пам’ятаєш, як ти розповідав про доньку? Вона там чекає на тебе. Живого!- підбадьорила його Ластівка.

Його повіки здригнулися.Граніт краєм ока стежив у дзеркало. Тон Мар’яни пробирав навіть його.

— Ластівка, все нормально?- спитав командир.

— Ні! Тиску немає…  Граніте, ми його втрачаємо.- крикнула Мар’яна.

— Вколи йому щось. Зараз, ще трохи…— відповів Граніт і натиснув газ до упору.

На під’їзді до лікарні загриміла артилерія. Вибухи ближчали.

— Блін… перекривають дорогу! — вилаявся Граніт.

— Не зупиняйся! — вигукнула Мар’яна.

Граніт вивів машину між вирвами, маневруючи так, ніби народився у бронетехніці. Снаряд впав за двадцять метрів — земля вибухнула стіною пилу.

— Присісти! — крикнув він.

Мар’яна накрила «Сивого» собою, захищаючи від уламків. Ще один поворот. Ще один вибух. І нарешті — ворота шпиталю.