Розділ 2

База зустріла їх не тишею, а глухим шумом генераторів та приглушеними голосами. Пахло мастилом, димом і потом — знайома суміш, яка здавалася майже домашньою після ночі в сірій зоні.

Мар’яна зірвала шолом, провела рукою по волоссю, що вибилося з-під підшоломника, і відчула, як її плечі поступово опускаються. Тіло пам’ятало страх довше, ніж серце.

— Жива? — голос Граніта прозвучав поруч раптово, наче він виріс із темряви.

— А ти? — втомлено усміхнулася вона.

— За протоколом мав би сказати "нормально", — хмикнув він. — Але сьогодні було гаряче.

         Вони йшли повільно вузьким коридором між бліндажами. Ніби ніхто не поспішав розходитись, хоча кожен мріяв про сон.

— Ти непогано працюєш під вогнем, — сказав Граніт, не дивлячись на неї.

— Це комплімент? — підняла брову Мар’яна.

— Це факт.-сказав чоловік.

Він зупинився біля входу в технічний намет, де диспетчери здавали звіти про операцію.

— Далі я сам. Ти відпочивай.

— Та я в нормі, — пробувала заперечити вона.

Граніт подивився на неї важко, уважно, наче бачив те, що вона приховувала навіть від себе.

— Ластівко, ти сьогодні витягла двох. Не треба доводити, що ти з титану. Іди спати.- сказав він і зник в наметі.

Вона хотіла відповісти щось дотепне, але слова розтанули втомою.

Мар’яна довго не могла заснути. Думки крутилися навколо операції, кожного руху, кожного пострілу. Але найбільше — навколо того, як Граніт накрив її собою, коли ракета освітила поле. Вона не звикла, що хтось кидається захищати її. Зазвичай це була її роль.

— Чому він це зробив? — прошепотіла вона в темряві, але відповідь не прийшла.

На ранок командир викликав її .

— Ластівко, скільки сил лишилось? — запитав він, навіть не піднімаючи голови від планшета.

— Вистачить на ще одну ніч, якщо треба.

Командир нарешті глянув на неї — різко, з тією прямотою, яка не терпіла брехні.

— Треба. Але не тобі одній. Нове завдання. І... працюватимеш з Гранітом.— Він хоче бачити тебе у своїй групі. Сказав, що ти "швидка, тиха і думаєш раніше, ніж боїшся".

Мар’яна на мить втратила мову.Їй давно ніхто так не казав.

— Зрозуміла, — лише відповіла вона.

Коли вона виходила, Граніт уже чекав під дверима. Стояв, руки схрещені, погляд куди завгодно, лише не на неї.

— Ну що, пташко ти готова? — його голос прозвучав спокійно, майже буденно.

—Завжди готова, — всміхнулася вона.

Він таки подивився на неї — і цього разу не відвів погляду.

— Я не очікував іншої відповіді.- сказав Граніт.— Розвідка натрапила на рух у промзоні. Кажуть, ворог підтягнув техніку. Командування збирає групу — інженери знову йдуть. Ти з ними.- сказав він

Граніт стояв біля броньованого пікапа, налаштовував тепловізор. На вигляд — спокійний, мов камінь, але пальці стискали кабель надто сильно.

— Друга ніч поспіль? — сказала вона, підходячи.

— Я теж не у захваті, — відповів він. — Але шансів більше, поки ворог думає, що ми відійшли.

— І що цього разу?- спитала Мар’яна.

— Знайшли склади боєприпасів у промзоні. Якщо підтвердиться — даємо координати артилерії.

— Тобто ми просто спостерігаємо? — перепитала Мар’яна.

Граніт глянув на неї довше, ніж потрібно.

— На війні слово "просто" не працює.- сказав він.

Вона всміхнулася куточком губ:

— І знову я поруч з тобою?- питає дівчина.

— Як і домовлялися. Ти — моє прикриття,  я — твоє..- мовив він всміхаючись.

Колона вийшла в ніч. Промзона зустріла їх запахом гару та іржі. Пошкоджені будівлі стояли, мов обгорілі ребра міста.

— Стій, — прошепотів Граніт, піднімаючи руку.

Група завмерла.

В повітрі почувся глухий гул, ніби метал терся об метал.

— Дрон? — припустила Мар’яна.

— Не схоже. — Він нахилився. — Зліва хтось рухається.- сказав пошепки.

Позаду хтось нервово ковтнув. Інженери були звиклі до техніки, не до ближнього контакту.

Мар’яна підповзла ближче.

— Ти чуєш? — прошепотіла.

— Чую.- сказав Граніт.

Він підняв бінокль-нічник, затримав погляд.

— Двоє. Охорона складу. Без броні. Автомати старого зразка.

— Можемо обійти, — запропонувала вона.

Граніт похитав головою.

— Якщо вони піднімуть тривогу — нас накриють міномети.