Розділ 1

Повітря в бліндажі було важким і насиченим запахом сигаретного диму, вологої землі та напруги. Мар'яна, позивний «Ластівка», перевіряла спорядження вп'яте. Вона не була звичайним медиком; її загін працював у сірій зоні, виконуючи делікатні завдання, що вимагали не лише медичних навичок, а й холоднокровності та вміння поводитися зі зброєю.
Сьогоднішня ніч обіцяла бути довгою. Завдання: забезпечити медичний супровід та прикриття для групи інженерів, які мали замінувати критично важливий міст, що використовувався ворогом для перекидання техніки. Ризик був максимальним.
«Всі готові?» — пролунав низький, спокійний голос.
Мар'яна підвела очі. У дверях стояв високий, кремезний чоловік у повному спорядженні, з обличчям, прихованим під шаром маскувальної фарби. Вона бачила його вперше. Нове поповнення, про яке говорив командир. Позивний — «Граніт».
«Ластівка готова», — чітко доповіла вона, застібаючи підсумок.
Він кивнув, його погляд ковзнув по її обличчю, затримавшись на мить на її очах, єдиній видимій частині обличчя. Навіть крізь маскування і тьмяне світло лампи вона відчула вагу цього погляду.
«Я старший групи на цьому завданні», — повідомив він незворушним тоном. «Ти тримаєшся біля мене. Моє життя сьогодні у твоїх руках, медик».
«А ваше – у моїх, командире», — відповіла вона з легкою усмішкою, яку він, можливо, не помітив. «Працюємо за протоколом. Живіть обережно».
Він ледь помітно хитнув головою, і група безшумно вислизнула в ніч.
Рухалися швидко, але обережно. Кожен крок по замінованій землі міг стати останнім. Мар'яна йшла одразу за Гранітом. Його спина була широкою і надійною, він рухався з грацією хижака, що дивувала для такої великої людини. Він постійно подавав знаки, контролював кожен рух групи.
Напруга досягла піку біля мосту. Інженери почали роботу, а Мар'яна та Граніт зайняли позиції для прикриття. Вони залягли в кущах ожини, що чіплялася за одяг. До ворожих позицій було не більше сотні метрів.
«Ти як?» — прошепотів Граніт, його обличчя було так близько до неї, що вона відчула запах диму та м’яти від його жувальної гумки.
«Нормально», — видихнула вона.
У цю мить над ними просвистіла освітлювальна ракета. Ніч перетворилася на день. Вони притиснулися до землі, намагаючись стати одним цілим із брудом та травою. Ворожий спостерігач міг їх помітити будь-якої секунди.
Граніт інстинктивно прикрив Мар'яну своїм тілом, широким і міцним, як та сама скеля, на яку вказував його позивний. Вони пролежали так кілька довгих секунд, поки ракета не згасла.
Коли темрява повернулася, він не одразу відсторонився. Їхні очі знову зустрілися в темряві. Цього разу погляд Граніта був іншим – у ньому читалося не лише занепокоєння за операцію, а щось більш особисте, швидкоплинне. Він побачив у ній не просто медика, а жінку, яка не панікує під обстрілом. Вона побачила в ньому не просто командира, а чоловіка, здатного захистити.
«Час іде», — нагадав він собі і їй, відповзаючи на свою позицію.
Завдання було виконано успішно. Вони поверталися назад, коли тишу знову розірвали постріли. Вони потрапили в засідку. Почалася стрілянина, хаотична і смертоносна.
Мар'яна кинулася до першого пораненого. Граніт прикривав її вогнем, чітко відсікаючи ворога. В хаосі бою вони діяли як єдиний механізм, довіряючи одне одному свої життя без жодного слова.
Коли вони нарешті дісталися своїх позицій під ранок, виснажені, брудні, але живі, вони перезирнулися. Слова були зайвими. Між ними виник невидимий зв'язок, скріплений порохом, кров'ю та спільною небезпекою. Це було знайомство на межі життя і смерті, яке залишило глибокий слід в обох серцях.