Пролог

Коли до виступу залишаються лічені хвилини.

З кожною секундою стає все важче дихати,пальці починають тремтіти а ноги відмовляються слухатись. Так було завжди. Але не сьогодні.

Адже чути з середини голос: «- я готувалась,але не змогла» не хочеться нікому. Саме тому велика зала театру мала побачити справжніх зірок, які вміють тримати обличчя.

Але чому здавалось, що зараз місія стоїть вище ніж раніше. Можливо через те, що випускний вечір,а можливо через те,що в  залі присутні більш ніж 100 людей, а це означало, що невдача неможлива.

 А саме тому, впевненість у виступі зростала з кожною…

                                                                                            мілісекундою.

У гримерці:

-Втягни живіт.

- Хф..ааа……- Давай швидше.

Ще трошки і я задихнусь.

 - Я вже зав’язав.

- Нарешті. - О..о..дивись, ми наступні. – здивовано поглянула на список Кора.

- Але ми останні…- Ти певна що там хоч хтось залишився у залі?

- Яка різниця,головне що ми там будемо.

Хоча якщо ми будемо одні який в цьому сенс…

- Твоя правда.  - Давай захопимо цю залу….

Вихід на сцену жоден з нас не пам’ятав, але яка різниця. Головне лише те, що було після. Все в полі зору зникає,настає темрява,а через мить з’являється коло від проектора. Здавалось,наче у залі нікого немає. А це просто звичайна репетиція. - Ось він, цей момент…. –пошепки сказала вона.

Коли без жодної думки, танцюєш наче востаннє….

• *Сцена,музика,атмосфера та пристрасний танець – усе,що потрібно людині для……

                                                                                                            *Аплодисменти*

Після десяти хвилин відключки голови, завжди настає момент повернення свідомості наших дій. Прекрасно зрозуміло, хто сьогодні ввечері буде корити за неправильні рухи саму себе. Та зараз вона посто насолоджується моментом…

-      Це було неймовірно. – Захоплено промовила професорка Честер, схопивши нас за долоні. – Аплодували майже усі, пишаюся вами.

-      О..о…дякую.

-      Сьогодні вечеря нашого факультету,сподіваюсь ви не запізнитесь.

Легенько підморгнула професорка та побігла допомагати з декораціями.

 Серйозність її промови трохи бентежила, та ми не загострили на це увагу.

• Ти їдеш вже завтра,давай проведемо час у двох.
• Ти правий…- В наше місце?
• Угу…
• Чудово, нам треба перевдягтись…Секундна пауза, зустріч поглядів,незручність та посмішка.
• Кхм…Ходімо.

Поруч з нашим гуртожитком знаходилась кав’ярня, у якій було майже все. Здавалось що це величезний ресторан. Просто менший за розміром. Ми часто ходили туди, коли були невдачі на екзаменах або сперечання із рідними. Та в цей раз ми йдемо туди щасливі. Зрозуміло, що можливо в останнє для одного з нас. Головне щасливі. Від університетського містечка до кав’ярні,  за розмовами, ми дійшли здавалось за хвилин п’ять. Доволі багато було тем для обговорення, та й на цьому вони зупинятись не стали. Зайшовши до кав’ярні продовжували базікати, не зволікаючи на гудіння інших студентів. Кожен замовив улюблену страву. Кора – млинці з сиром, хоча їх і не багато поклали. Остін в свою чергу замовив – лапшу швидкого приготування, тобто «Рамен». Але в кінцевому результаті кожен залишився голодним. Тому, по дорозі додому витратили гроші на дві величезні шаверми та пляшки Сухого червоного і Шардоне.

 – А сьоо, гуяти та відпоивати теж потрібно. - З набитим ротом промовив Остін.

Кора нічого не сказала, лише мугикнула у відповідь,погоджуючись.

Дійшовши до гуртожитку, обидва були ситі. Не вистачало лише келихів для напоїв. Але мабуть це було вже неважливо, бо кожен підіймаючись сходами пустого гуртожитку, відпивали з пляшок одне одного. До 3 поверху вони дійшли легко, тепер так само легко треба відчинити двері кімнати. Понишпоривши по карманах, Ості не знайшов там нічого окрім розрядженого телефону. – Давай я. – з впевненістю промовила Спаркі (так називав її Остін з часів навчання у школі танців). Та тицяючи чорну відкриту сукню з вирізом на стегні вона не помітила такої ж оксамитової сумочки,у якій було майже все - окрім її гаманця. Зрозумівши абсурдність цієї ситуації, вони не знайшли кращого рішення, ніж сісти на підлогу застелену килимом та продовжити розмови за випивкою. Кора сковзнула на підлогу спершись на стіну, а Ості ліг на її зігнуті стегна з пляшкою у руках. Теми для розмов закінчувались, тому вони просто вирішили пити, доки не закінчиться усе вино. Коли на дні залишилось менш ніж одна склянка, вони одночасно промовили: -- Тии знаш, я буд пам’ятать тебе завжи. Після цих слів їх погляди зустрілись. Вони дивились одне на одного очима, повними туману, та все одно було дещо, незрозуміле. Під впливом тридцяти п’яти відсотків спирту, дистанція між ними почала скорочуватись. Жоден з них не заплющив очі,а навпаки спостерігали за кожною дією,кожним рухом. Коли кількість алкоголю вже в п’яте вдарило голову Кори, вона відхитнулась догори, схопившись пальцями за скроні. Остін в надії допомогти почав підводитись. – Не треба,зараз пройде. Слухаючись він сів навпроти неї та розставив ноги. Приступ болю закінчився так само швидко, як і почався. – Нарешті можна видихнути. – Це точно….То твій рейс на 5 годину ранку? – уточнив О. –Так….- Давай не будемо засмучуватись і просто посидимо як завжди. М? - заглядаючи в очі промовила дівчина.

 – Що мені робити тут одному – зненацька видав він.

Без …

–Подовжувати навчання. –перебила думку вона. - А я буду тобі писати месенджери.

--Така собі пелспектива…

Замість пояснень,дівчина просто наблизилась до Остіна і легенько доторкнулась до шкіри щоки,м’яко погладжуючи великим пальцем долоні.