Глава 22

Пацієнтів у мене було двоє, а я одна, тому вирішила розділити роботу так, щоб усі залишилися живі. Тату я відправила якомога далі від крові, а Рію попросила обробити невеликі рани Арса, поки я буду займатися раною Міллі. 

-Я вколю тобі знеболювальний препарат, скоро стане легше. - я намагалася заспокоїти дівчину. На її скронях виступив піт, але вона героїчно трималася. 

Поряд з нами Рія намагалася намастити маззю синці Арсенія. 

-Тобі не боляче? - питала вона. 

-Ні. 

-А так? 

-Мені не боляче. - впевнено відповів він. 

-Точно? 

-Мені стає боляче від твоїх питань. Можеш припинити? 

-Терпи, терпи, терпець тебе шліфує… - почала декламувати вірш дівчина. 

-Помовч хоч хвилину. - прошипів Арс, крізь зуби. 

-Все ж таки боляче? - у голосі Рії були веселі нотки. 

Далі я не слухала їх перепалку, а сфокусувалася на своїй роботі. Укол почав вже діяти, тому мені потрібно було прочистити рану, вийняти кулю й акуратно все зашити.

Я знала послідовність дій, була впевнена в тому, що маю зробити та у своїх силах, але все одно відчувала, як мої руки трусяться. Зробивши глибокий вдих, а потім повільно вдихнувши, я взяла в руки ватяну серветку. 

Мої рухи були спокійні та впевнені, попри те, що всередині я відчувала паніку. Можливо, роль зіграло, що переді мною зараз знайома людина, яка стала рідною, тому в мене немає шансу на помилку, а можливо я справді змінилася. Мій звичний стан - холодність, зараз був би дуже доречним, але емоції йшли через край, тому зібратися вкрай важко. Та я розуміла важливість мого спокою в даній ситуації, тому доклала більше зусиль. Я не розуміла, як могла тримати свої емоції під замком стільки років, якщо зараз пройшло всього три дні, а я на грані. 

Я витягла кулю й полегшено зітхнула, частина роботи виконано, залишилося тільки добре зашити рану. По моєму лобі стікав піт, у горлі пересохло, а тіло тремтіло від напруження, та все ж я працювала далі. 

Після того, як я закінчила з раною Міллі, я вколола їй ще один укол, щоб вона могла поспати. Дівчина втратила багато крові, до того ж сильно виснажилася, їй потрібен спокій та здоровий сон, щоб рана загоювалася швидко. 

-Ріє, прибери тут, будь ласка, а я займусь Арсенієм. 

-Тобі потрібно відпочити. - опротестував чоловік. 

-Я здивована, як ти ще можеш говорити після мого лікування. - саркастично сказала йому Рія, а мені спокійним тоном: - А тобі хоча б принесу води. 

Арс, як і Міллі, лежав тихо, майже не дихаючи. Рія також мовчки прибирала кроваві сліди операції Міллі. Я продезінфікувала його рани, деякі могли самі затягнутися, але деякі було б краще зашити. 

-Я накладу декілька швів на чотири рани, інші просто оброблю, вони заживуть самі. 

-Чому ти тут? - замість відповіді, запитав Арс. 

-А де я повинна бути? - краєм ока помітила, що Рія вийшла. 

-Я був тим, хто вбив твою маму, так чому ти тут. 

Руки почали тремтіти ще дужче, сльози навернулися на очі, я не змогла їх стримати. Одна сльозинка впала на плече чоловіка. Він піднявся, намагаючись подивитися на мене. 

-Ляж! - гаркнула я. 

Вгамувавшись, я випила води, що принесла Рія. Посидівши трохи, рахуючи подихи, я нарешті змогла продовжити. 

-Я там, де повинна бути. - голос був хриплим. - Якщо так подумати, то її вбила інша людина, просто це зробили твоїми руками. Тим паче, що ти нічого про це не знав. 

-Алю…

-Я любила маму, але тебе люблю не менше. Думаю, вона б хотіла, щоб я була щаслива. 

-Алю, я…

Арс знову намагався піднятися, я помітила це й суворо сказала: 

-Ще раз спробуєш встати, буду зашивати без знеболювального!

Коли я нарешті закінчила з його ранами, вколола укол і вийшла з кімнати. Дівчата сиділи в кріслах, одна навпроти одної, посередині був столик, де стояв запашний чай. 

-Сідай, це тобі. 

Я сіла біля Тати, взяла в руки теплу чашку й зробила ковток. Я й не помітила, що так замерзла. Рія встала накинула мені на плечі покривало. Дівчата нічого не говорили, даючи мені можливість побути в тиші та заспокоїтися. Коли я допила чай, снайперка порушила мовчання: 

-На скільки я пам’ятаю, ти також була поранена. 

-Лиш подряпина. 

-Давай я потурбуюся про тебе. - сказала дівчина й пішла за аптечкою. 

-Поговорили? - запитала Тата, коли Рія повернулася й почала обробляти мою невелику рану. Не потрібно було уточнювати з ким і про що я поговорила, дівчина могла запитувати тільки про одну людину.

-Типу того. - нерозбірливо відповіла я, стримуючи бажання зашипіти від болю. - Він занадто слабкий для таких розмов, але я пояснила свою позицію. 

-І яка вона? - Рія наклеїла пластир і сіла на своє місце.