Глава 20

Хтось легенько постукав у двері, потім в кімнату зайшла Рія. Вона принесла миску з їжею, поставила на стіл і підійшла до вікна. 

-Сьогодні, на диво, сонячний день. 

Я мовчки дивилася на неї. За останній тиждень дівчата по черзі приходили до мене й говорили на різні теми, не торкаючись головної. Вони нічого не питали та не розповідали. Я весь цей час мовчала, не їла, не вставала з ліжка. Мені було важко це зробити, здається, що всі емоції, які я похоронила в собі вирвалися назовні. 

Коли я прокинулася після того дня вперше, я відчувала нестерпний біль. У середині все розривалося, навіть у ребрах була ломота від напруги всередині мене. З лівого боку з’явився колючий  постійний біль, що віддавав у спині, в районі лопатки. Подихи також супроводжувалися неприємними відчуттями. Того дня з моїх очей не припиняли текти сльози. 

Дівчата тактовно залишили мене одну в кімнаті, Рія навіть ночувала в іншому місці. Вони тільки приносили їжу та воду. 

Наступного дня, вони по черзі приходили та щось трохи говорили, але я мовчала та залишала тарілки з їжею недоторканими, пила тільки воду та іноді чай. 

Я довго спала, багато думала, відновлювала свою пам’ять. Я згадала багато моментів із мамою: наші прогулянки, спільні обіди, обіцянки та секретики. Ми любили разом готувати їжу, рахували сходинки, поки я була маленькою, а коли стала ходити в школу, мама допомагала вчити таблицю множення за допомогою гри. Ці спогади час від часу викликали усмішку на моєму обличчі. Я була вдячна мамі за ті моменти мого дитинства. 

За тиждень свого ізолювання, крім спогадів з мамою, до мене повернулися й інші. Певний період я жила з Арсом та його командою. Вони намагалися допомогти мені відволіктися від смерті мами, гралися зі мною та розповідали цікаві історії. Той високий, з коротким волоссям, вчив мене розбирати та збирати пістолет, а інші говорили, що таке заняття не для дівчинки. Саме вони відвезли мене в Пекло, бо не хотіли, щоб я опинилася в дитячому будинку. Я не розумію, чому вони вирішили, що в тій школі мені буде краще.

Хлопці приїжджали до мене декілька разів на місяць, привозили щось смачне, допомагали вчити те, що мені було важко. Я познайомила їх з Олею одного разу, вони прийняли її так, як і мене. Хлопці витирали мені сльози, коли я жалілася на пекельні тренування, та обіцяли, що пізніше стане легше. 

Я навіть згадала, що вони були в лікарні, коли я потрапила туди після смерті Олі та свого першого вбивства. Після того, я їх більше не бачила, вони не приходили до мене. 

Лежачи в ліжку ці сім днів, я зізналася собі, що зараз сердита на них і відчуваю себе покинутою. Я розуміла, що вони винні в смерті мами, а Арс взагалі своїми руками вбив її, але чому не могла злитися на них саме за це, більше мене злило, що вони не прийшли після моєї виписки. Вони б могли мені так допомогти, коли я не могла згадати частину свого життя. Ким би вони не були, я знала точно, що встигла полюбити їх. Тоді вони стали для мене братами, захисниками, опорою для маленької сироти. А зараз я навіть покохала одного з них не як брата, а як чоловіка.

Я знала, що Арсеній вбивця моєї мами, я розуміла, що маю ненавидіти його, але кожного разу, коли хтось із дівчат заходив до мене в кімнату, я стримувала себе, щоб не запитати, де Арс. З одного боку, я не хотіла його бачити, але з іншого всім серцем бажала, щоб він обійняв мене. За це бажання, я сердилася на себе. 

-Алю, - покликала мене Рія. - Ти не їла нормально цілий тиждень, схудла страшенно. 

-Я не хочу. - від того, що я стільки мовчала, голос звучав так, наче в горло насипали піску. 

У кімнаті спочатку з’явилася голова Тати, а потім вона зайшла повністю. 

-А я тобі чаю принесла. - вона протягнула мені пахучу чашку. - Подумала: якщо Рія не зможе тебе нагодувати, то хоч чаю поп’єш. 

Не встигла я зробити ковток, як Міллі просунулася в кімнату повз Тати з піцою в руках. 

-Я замовила піцу, хтось буде? 

Здається, дівчата вирішили взяти мене на таран. Я сіла у своєму ліжку, уважно дивлячись на кожну з них. Я чекала поки вони почнуть говорити, але почула зовсім не те, що очікувала. 

-Я думаю, що ми повинні сказати їй. - почала Тата. - Тим паче, що ми не зможемо ховати її від Людмили. 

-Сказати що? - запитала я. 

-Я думаю, що нам потрібно вмовити її поїсти, а все інше Людмила скаже сама… -  опротестувала Міллі. 

-Тим паче, що ми не маємо доказів тої інформації, яку отримали, нам у будь-якому випадку потрібно дочекатися директорку. - Рія підтримала білявку. 

-Я тут також є, дякую, що звернули увагу. - сказала я з сарказмом. 

-Та невже? А ми то думали, що за цей тиждень тут тільки твоя оболонка знаходиться! - з якоюсь злістю проговорила темноволоса дівчина. 

-Рія! - вигукнула Тата. 

-Вибач. - вона сумно подивилася на мене. - Ти не розумієш, що нам довелося бачити. Це була зовсім не ти. Не така, як у Пеклі - холодна та неприступна, не така, як стала тут - дружня, добра та радісна. Мені здалося, що я бачу живого мертвяка. Арс сказав нам правду, перед тим, як поїхав кудись, тому ми розуміли, що тобі потрібно побути одній, але ти б бачила, в що ти перетворилася.