Глава 8

Тата протягнула мені планшет, я з острахом взяла його в руки й подивилася на фото дівчини з моїх снів. 

-Її звати Ольга Воронова, померла в 15 років. 

Вона була дуже гарною, на фото дівчина усміхалася, в її очах була доброта. Жодна людина в Пеклі не мала такого приємного погляду. 

Я дивилася на неї й моє серце стискалося від болю, воно кровоточило сильніше, ніж будь-яка рана на моєму тілі. Навіть, коли Оля помирала, то усміхалася, моя названа старша сестра, яка вчила мене виживанню в цьому світі. Оля перша вклала ніж у мої маленькі руки, я вперше вбила цим ножем заради неї. 

-Я стала вбивцею у 11 років. 

-Ти захищала свою подругу. - заперечила Міллі. - Я пам’ятаю цей момент, я була там. 

-Чому ти не розповіла мені? - в мені піднялося роздратування. 

-Бо це твої спогади, ти повинна була сама все згадати. 

-Ти права. 

-Ти в порядку? - Рія лагідно гладила мене по спині. 

-Не знаю. - я тяжко ковтнула слину, що збиралася в роті. - Я не розумію своїх емоцій, мені важко їх ідентифікувати, адже я довгий час всі прояви емоційності блокувала. 

Дівчата з розумінням похитали головами. 

Кімната Тати та Міллі трохи відрізнялася від нашої, вона неначе була дзеркальною зі схожими меблями, але за аурою зовсім інша. Шафи з одягом були з правого боку, тоді як у нас з лівого при вході від дверей. А у всьому іншому все було ідентичне. Два ліжка, що стояли одне навпроти одного, дві тумбочки, що були біля ліжок, письмовий стіл, дзеркало в повний зріст і журнальний столик посеред кімнати. Та в той час, коли в нашій кімнаті все було похмурим та неприємним, бо ми з Рією розклали всю зброю, що мали, то у дівчат на тумбах були прикраси, косметика, техніка, гарний одяг і навіть квіти. 

-Про що задумалася? - запитала Тата. 

-У вас гарна кімната. 

-Ти серйозно думаєш про це? - здивувалася Рія. 

-Думаю, це захисна реакція психіки. - відповіла хакерка. 

Вона права, я звертала увагу на будь-які дрібниці аби тільки не думати про свої спогади. Мене шокувало те, що я згадала, тому я почала боятися інших своїх спогадів. 

Мою найкращу подругу, яку я вважала сестрою забили на смерть на моїх очах, я вбила першу людину в ранньому віці й не пам’ятаю цього. Здається, що саме після цього я втратила свої спогади, але не втратила почуття самовиживання, відчуття небезпеки та недовіри до всіх навколо. Саме після цього потрясіння я почала тренуватися, як ніколи до цього, через Олю я обрала холодну зброю, як спосіб захисту для себе. 

У грудній клітці, з лівого боку, почало колоти, потім цей біль я відчула й у спині, вона, як ехо, пройшла до правого боку, а потім повернулася назад. Цей колообіг повторився знову, вся моя грудна клітина почала нестерпно боліти від кожного подиху, а очі пекло від не пролитих сліз. Моє тіло почало трясти. 

-У неї почалася паніка. - Тата швидко піднялася й зникла з мого поля зору. - Міллі, принеси води, а ти, Ріє, допоможи мені покласти її на ліжко. 

Моє дихання збилося, я почала задихатися, легені горіли вогнем, що я не могла зробити подих, серце боліло, віддаючи колючий біль у спину. Я відчула, як по скронях покотився холодний піт. 

-Що з нею? 

Арс. 

-Я тут, Алю, я тут, маленька. - його голос був ніжним, але стурбованим. 

Я відчула, як чоловік обійняв мене та з силою притиснув до себе. 

-Пігулка. - Тата поклала мені її в рот, а Міллі підставила склянку з водою. 

-Мені так боляче. - я не впізнала свого голосу, він був хриплим і жалісливим. 

-Я знаю, Алюсю, знаю. - шепотів мені на вухо Арс. 

-Усе тіло неймовірно болить. 

Перша сльоза скотилася по щоці. 

-Я з тобою, я заберу твій біль. 

Від його слів я різко вхопилася за його білу футболку. 

-Не смій її забирати, це мій біль! Вона моя! - кричала я. - Це моя Оля ! Моя подруга, моя сестра! Я не віддам її!!! Ні за що не віддам! Я уб’ю кожного, хто наблизиться до неї! Уб’ю!

Я кричала з такою силою, якою була біль всередині мене. Це не могло порівнятися з тим, що мій батько негідник. У той день я втратила не тільки Олю, але й себе, своє дитинство. 

Після того, як я викричала всю накопичений біль, коли у горлі почало дерти від болю та всі сили вичерпалися, я тихо прошепотіла: 

-Я стала вбивцею ще дитиною. 

-Ти не винна. 

Арс ніжно гладив мене по голові, увесь цей час він був зі мною. 

-Ти захищала свою рідну людину, ти ні в чому не винна. 

-Тобі легше? - з невеликим побоюванням запитала Міллі. 

-Зараз моє тіло здається ватним, сил не має. 

-Тобі треба відпочити. - сказала Рія і піднялася з підлоги. - Арсе, занесеш її в нашу кімнату? 

Його тіло було теплим та сильним, я не хотіла залишати обіймів чоловіка, не хотіла, щоб він забрав це тепло від мене. Поряд з Арсом я завжди відчувала безпеку, але зараз він був особливо потрібен мені.