Глава 5

Увесь вир емоцій вилився у гіркі сльози. Мені було страшно, незрозуміло та боляче, я не знала, як впоратися зі своїми емоціями, тому сльози просто водоспадом котилися з очей. А потім я розізлилася на Людмилу, що сказала це тільки зараз, на цей дурний тест і на чоловіка, який виявився моїм батьком, навіть на маму, бо вона обрала негідну людину, а ще я відчула злість на себе. 

Від люті та ненависті мої сльози вмить висохли, натомість мені хотілося щось розбити. Я сама не помітила, як пом’яла листки в руці. 

-Мені терміново потрібно в тренажерку.

Я розуміла, що можу накоїти справ, якщо не витрачу цю енергію на щось інше. Я прийшла у зал і відразу взяла в руки ножі, вони повинні допомогти мені повернути свою холодність. Але сталь не допомогла, зброя, якою я користувалась близько 10 років, сьогодні стала чужою. Мені хотілося просто когось набити, щоб випустити всі емоції, яка були всередині. 

-Сьогодні щось у тебе все з рук випадає. Твоя зброя тебе не слухається? 

А ось і жертва. Давно Лола не докучала мені, але сьогодні точно її день. 

-Не хочеш провести спаринг? - запропонувала я. 

Дівчина глянула на мене розширеними очима та зробила малесенький крок назад, що говорило про її страх. Вона знала, що я сильніша, тому далі слів нічого не робила. Та сьогодні вона не могла зіскочити, тому я вирішила давити на слабке місце, — его. 

-Невже ти боїшся?! - голосно запитала я, щоб привернути увагу інших. - Ти так розповідала, що краща за мене, ось момент, коли ти можеш довести це!

-Добре! Завтра…

-Ні, сьогодні! Зараз!

Я більше не стала слухати Лолу, швидкими кроками наближалася до рингу. 

-Алю! Стій, ти занадто емоційна, тобі не варто…

-Відійди! - я навіть не дала шансу Рії договорити. 

Я не мала жодного бажання слухати когось, я хотіла виплеснути свої емоції, бажала набити будь-кого, все інше для мене стало неважливим.

Мені було байдуже на Лолу, на Рію та всіх, хто вирішив би стати на моєму шляху. Сьогодні вперше я йшла на ринг не просто тренуватися, а бити. 

Павільйон для тренувань займав великий простір, він був розділений на секції, де кожен міг займатися тим, чим хотів, але між секціями не було стін чи перегородок, тільки колони, що підтримували стелю. Найбільший боксерський ринг був посередині приміщення, там ми й розмістилися. 

Лола встала переді мною в стійку, я не стала чекати та напала майже відразу. В неї не вистачило часу, сили та спритності, щоб уникнути моєї атаки. Я вдарила її ще раз, а потім ще один раз і після третього удару я припинила рахувати. 

Очі налилися кров’ю, серце билося із неймовірною швидкістю, у вухах гримотало. Я нічого не бачила, не чула і не відчувала. 

-Тікай! - голосний знайомий чоловічий голос. - Вийди з рингу, Лоло, хутко!

Ні, він не може позбавити мене можливості вивільнити свій біль. 

-Стій! - закричала я. 

-Я стану твоєю жертвою, відпусти її. - Арс зазирав у мою душу своїми сірими очима. Їх глибина змусила мене трохи заспокоїтися. 

Його присутність, спокійний голос і глибинні очі роблять зі мною щось неймовірне. Це роздратувало мене ще сильніше. Хочеш бути моєю жертвою? Чудово…

Я майже не пам’ятаю, як ударяла, куди била і чи відбивала його напад. Пам’ятаю тільки душевний біль, що роздирав усе в середині. 

Декілька років тому, коли я не була достатньо сильна, мені зламали два ребра у спарингу. Пару днів я не могла ні стояти, ні лежати, ні сидіти, адже біль у ребрах був неймовірно сильним. Пам’ятаю, як навіть дихати важко було. Але біль, який я відчуваю зараз не можна порівнювати. Мені не просто боляче робити подих, мені не хочеться його робити. 

Вдих, видих… Чого саме він мій батько? Я не могла зрозуміти чому, але я вже його ненавиділа. Можливо, причиною стала та інформація, яку ми почули сьогодні про нього та його сім’ю. Або ж це через те, що його сини старші за мене, отже мама була його коханкою. Мама… Людина, про яку я забороняю собі думати й згадувати її. Через те, що так сильно її люблю, що не можу залишатися холодною і спокійною.

Та сьогодні мені так хочеться, щоб вона була жива. Я б дуже сильно хотіла підійти до неї та прошепотіти: “Мамо, мені так боляче. Я не маю більше сили, щоб витримати ще хоч трохи. Знаю, що повинна закрити свої почуття та емоції, але мені так складно це зробити.”

Я впала на мати. 

-Стало краще? - Арс присів біля мене. 

Я похитала головою з одного боку в інший. У роті пересохло, дихання збилося, кістки на руках були збиті, а все тіло наповнювалося болем. 

-Скоро все зміниться й тобі стане краще. 

-Душевний біль перетвориться на фізичний? - запитала я, стогнучи від дискомфорту в тілі. 

-І це також. - відповів він. - Можеш піднятися? 

-Звичайно, мені ж потрібно дійти якось до кімнати. 

-Я можу тебе віднести. - Арс сказав це легко та спокійно, що я здивовано витріщила на нього очі. - Не дивись на мене так.