Глава 1

Спортивний павільйон був  наповнений людьми, яких я майже не знала. В “Пеклі”, як ми називали це місце, ніхто ні з ким не товаришував і навіть не цікавився. Це місце одиначок, яких вважали загиблими, або ж тими, хто пропав безвісти. Але це не прості люди, ми – армія. 

Я ніколи не знала, скільки нас тут знаходиться, але точно не більше 50, думаю, що не набереться навіть сорок. Кожен з нас був воїном, який допомагав купці політиків тримати владу у своїх руках. Ми ставали вбивцями, викрадали документи, слідкували, виправляли ситуації, або ж влаштовували ті, що ніколи не повинні були статися. Ми служили своїм господарям, не ставлячи питань. Наше завдання: виконати місію, а все інше не мало ніякого значення. З однієї із таких я повернулася сьогодні вранці. 

Я помітила кілька поглядів на собі, але не звернула на них увагу. Я знала, що одна з найкращих серед інших. За роки перебування в цьому місці, я маю певний авторитет. 

-Чула, сьогодні до твоєї особистої справи додалася ще одна виконана місія. – дівчина з коротким чорним волоссям вороже дивилася на мене. Я мимохідь глянула на неї й пішла далі. – Ти просто жалюгідна, ти ніколи не станеш кращою за мене. Ні ти, ні та мала вискочка.  

Я знала про кого говорить Лола і була впевнена, що дівчина, яку вона називає “малою вискочкою” з легкістю закриє їй рота. Це дівчисько вважає, що повинна завжди бути кращою. Здається, що у неї комплекси, або дуже хороша думка про себе. Що ж,  ні одне, ні інше не допомагає їй стати кращою серед нас. Звичайно, вона дратувалася, адже я краща навіть за більшість хлопців.  Все ж, дещо нас об'єднувало: бажання вижити. А для цього потрібно бути корисним, тобто кращим серед інших.

Я взяла набір метальних ножів і пішла до мішені. Ножі були моєю пристрастю, їх холодність і бездушшя характеризувало мене. Мені здавалося, що вони безжалісно роблять свою роботу, як і я. Я люблю заганяти їх одним рухом руки. Крім різних ножів, у моєму арсеналі були сюррікени, а також кіндзасі до яких я ставилася з особливим трепетом. Я навіть мала шаблю, яку вкрала в одного із чиновників, той не вижив після зустрічі зі мною. 

Ця зброя завжди нагадувала мені, якою я повинна бути. Холодною, цинічною, без душі та емоцій. Потрапивши в Пекло у віці дев’яти років, було важко пристосуватися та вижити, але я знала, що у мене немає іншого вибору. Виживають тільки найсильніші. А коли ти й так вважаєшся мертвим, то можеш з легкістю опинитися під землею. Я зрозуміла це занадто рано. Тому мені плювати на все, я можу вбивати інших, якщо це допоможе мені жити. 

Я загнала ще один ніж у голову мішені, намагаючись прогнати непотрібні думки. 

-Привіт, як життя? – я повернула голову вправо і нахмурилася, подивившись на дівчину. – Я зараз буду тренуватися, — вона помахала автоматом. – тому, якщо буде занадто голосно, то…можеш піти звідси. – на її обличчі з’явилася усмішка. 

Вона була тою, кого, як і мене, ненавиділа Лола. Ми ніколи не були друзями, але вона майже завжди усміхалася. Я часто не могла її зрозуміти: чи вона така дружня, чи остання стерва, яка носить маску хорошої людини. Єдине, у чому я була впевнена щодо цієї дівчини – вона першорядний боєць. 

Я  нічого їй не відповіла, але і не повернулася до своєї справи. Дівчина зробила п’ять пострілів(так, я рахувала) з автомата, а потім легким рухом витягла пістолет і підходячи до мішені почала стріляти ним, на її стегні був пристебнутий «форд-12» і я була впевнена, що він стане наступним. “Вгадала” - промайнуло у моїй голові. 

На мій пейджер прийшло повідомлення з проханням прийти у головний офіс. Я здивувалася, адже зазвичай після виконаного завдання нам дають мінімум тиждень відпочинку, якщо можна це так назвати, а тільки потім нас чекає нове завдання. Одного разу мене викликали через три дні, але я ще ніколи не отримувала повідомлення в той же день. Я ще раз прочитала написане та, зібравши ножі, пішла до директора. 

Директором Пекла була жінка за п’ятдесят, зі стальними нервами та залізним характером. Вона змінила свого попередника не більше двох років тому, за цей час їй вдалося привести це місце до порядку, якого я не бачила з моменту свого перебування тут. Вона мені симпатизувала як людина.

Я зайшла в приміщення, яке називалося акваріумом, через те, що було у вигляді скляного круглого овалу. Ті, хто знаходився зовні могли бачити тільки своє відображення, але зсередини все було видно. Повністю звуконепроникний і з мінімальною можливістю отримання інформації, яка була сказана у стінах акваріума. Всередині все було з новітніми технологіями: сенсорний стіл, із встановленим екраном, на одному боці стіни була електронна дошка та екран, який не виділявся від стіни. Крім усього акваріум мав цифровий інтелект. У це місце можна було потрапити тільки після того, як твоє обличчя та відбиток долоні просканує спеціальний апарат. Що можна сказати: ми працюємо на найбагатших людей країни, а вони забезпечують Пекло всім необхідним.  

-Вітаю в акваріумі, Алю! – почувся голос, коли відкрилися двері ліфта.

Я пройшла по невеликому коридорі та зайшла в акваріум. Там вже було троє людей: директор, невідомий молодий чоловік і мулатка, яку всі знали, як найталановитішу хакерку не тільки нашої країни. 

Я примружилася. Звичайно, ми часто співпрацювали разом, адже без цього неможливо, та зазвичай це було дистанційно, ми дуже рідко бачилися. 

-Привіт, Алю, ще трохи почекаємо й можемо розпочати обговорення.