Пролог

Вийшовши із будівлі, я вдихнула свіже повітря. День ще не розпочався,  сонце не зійшло над горизонтом. Я любила цю пору доби, тому зупинилася на хвилинку, заплющила очі, насолоджуючись моментом.  Та все ж, робота не чекає і мені довелося продовжити свій рух. Чорний мерседес уже стояв на відведеному місці, мотор ласкаво загуркотів, коли я повернула ключі. 

Зупинившись біля гарного двоповерхового будинку, я взяла ноутбук і ввімкнула додаток на ньому. Не дуже голосний звук сповістив мене, що все вдалося. Я вийшла з автомобіля. 

Тихими кроками, аби не розбурхати жителів будинку, я йшла до кабінету. На моєму обличчі була чорна маска, на голові кепка, а на ній каптур від толстовки, на руках чорні рукавиці. 

Будинок виглядав дорого, він кричав про багатство свого господаря. Кабінет, на диво, був більше підлаштований під комфорт. Та мені не було коли про це думати. Ввімкнувши комп’ютер, вставила флешку. Я мало розумілася в хакерстві, але від мене цього не вимагали. Все, що я повинна була зробити – вставити флешку та натиснути «ок», а людина на тому боці сама все зробить. 

-Хто ви й що тут робите? 

На вході у кабінет стояв господар цього дому, — людина, яка повинна була з’явитися пізніше. Я підняла очі, мовчки дивилася на нього. Звичка нервувати через зміну обставин зникла вже багато років тому. Навіть, якщо щось йде не за планом – облаштуй план під  нові умови. 

-Ви рано прокинулися! – я піднялася. – Не переймайтеся, мене послали ваші друзі. – точніше ті, кого він вважав друзями. – Мені просто потрібна певна інформація, яку збирала ваша дружина і… ваше життя. 

Чоловік побілів і зробив крок назад. Мої інстинкти були сильніші та швидші, навіть за розум, тому в ту ж секунду біля його голови стирчав ніж. Він повернувся і подивися на нього,  міцно тримаючись за одвірки. 

-Ще крок, пане, — я попаду в ціль, а цього не хочемо ми обоє, тому просто підійдіть і займіть своє місце, щоб ми могли поговорити. – я вказала на крісло за столом позаду мене. 

Я відчувала його страх, бачила, як холодний піт стікав по скронях і, як кадик підіймався та опускався від того, що він ковтає слину. Я знала, що він боягуз, тому зробить так, як я скажу. 

Чоловік побачив, що з його комп’ютера завантажується інформація і злякано глянув на мене. Так, він у пастці. 

- Де документи вашої дружини? – з натиском запитала я. 

Він мовчав. Його руки пітніли, холодний піт стікав вже й по шиї, очі налякано бігали, але він мовчав. Усі знали, що його — телепня, під каблуком тримала дружина, яка тиждень тому померла. 

-Ви справді думаєте, що ваша дружина потрапила в аварію? Вона померла, бо не віддала важливі документи серйозним людям. Ви також хочете втратити життя через таку дрібницю? 

-Я…Я пообіцяв…

Як же я ненавиджу мати справу з людьми, та ще й дурнями. Подивившись в екран комп'ютера, я зрозуміла, що в мене не так вже й багато часу. Відкрила домашній бар і запитала: 

-Що хочете випити? 

-М…?

-Окей, значить коньяк. – я відкрила пляшку та налила в склянку рідини. – Випийте, вам не зашкодить. 

Руки чоловіка тремтіли, коли він взяв склянку. 

-Ви вб’єте мене? – через свій страх, він ледве говорив. 

-Якщо ти скажеш мені, де документи, то тебе можуть залишити живим. 

-Вони…Вони закопані біля троянд у саду. 

-Чудово. – я простягнула йому склянку з алкоголем. – Випийте, стане краще.

І після того, як він поставив порожню склянку на стіл, я перерізала вени на нього руках. Три рани від початку згину ліктя до зап’ястя було достатньо, щоб він помер через декілька хвилин. Я вклала ножа у його праву руку, а потім залишила її на столі. 

-Ти… - почав хрипіти він. 

-Не треба довіряти вбивцям. – сказала я, після чого забрала флешку, увімкнула фото його дружини на комп’ютері та пішла відкопувати документи. 

Місію виконано.