Епілог

- Ти божевільна, Ді! - регоче Рома, поки я намагаюся відкоркувати шампанське. Через хвилину північ, тому я дуже хочу, щоб цей особливий момент закарбувався у пам'яті нас обох. 

- Краще допоможи! - бурчу й передаю йому пляшку. Рома без слів її забирає і доволі вправно відкриває пробку. Я ж підставляю йому два келихи, котрі він наповнює шампанським. 

Ідея відсвяткувати Новий рік по-особливому з'явилася у моїй голові спонтанно. Захотілося чогось такого, що ніколи не забудеться. Саме тому й вмовила Рому купити шампанське та поїхати на наше місце. І байдуже, що сьогодні сніг падає весь день. Байдуже, що шалено холодно. І байдуже, що ми можемо застрягнути тут надовго. Головне, що Рома поруч, а разом з ним я готова на все. 

Через снігопад міста практично не видно. Зате я бачу Рому і те, як він тупцює на місці від холоду. 

- Якщо я захворію, це буде на твоїй совісті, - бурчить. 

- Чудовий тост! - хмикаю і роблю ковток шампанського. Сніжинки потрапляють у келих, але мені це зовсім не заважає. - Хіба тобі не подобається тут? 

- Взагалі-то, я планував зустріти Новий рік у якомусь теплому місці. Щоб можна було пригорнути тебе до себе. І не тільки пригорнути, - усміхається Рома. 

- Ти можеш і тут мене пригорнути. І не тільки… - хмикаю і першою сідаю в салон Ауді. Так, Рома знову їздить цим автомобілем, тому що Мустанг не пристосований до такої кількості снігу на дорогах. 

У салоні тепло та затишно. Допиваю шампанське і кладу келих на заднє сидіння. Напиватися немає сенсу, у мене й так голова обертом від шаленого щастя, а кілька ковтків шампанського - це так, на честь свята. 

Не втримавшись, сама тягнуся до хлопця і кладу голову йому на плече. Ми обоє спостерігаємо за тим, як сніжинки падають на лобове скло, і зовсім скоро автомобіль засипле повністю. Рома робить лише ковток шампанського і залишає пляшку на вулиці в снігу. Він, як і я, п'яний від почуттів, а не від алкоголю. 

- Я дуже хочу, щоб ми більше ніколи нічого не забували, - кажу тихо, але впевнено. - Виявляється, це так жахливо - коли тебе не пам'ятає рідна людина. 

- Пробач, Ді. Я справді не розумію, чому моя пам'ять так зробила. Я забув тільки тебе, хоча кохав так сильно… - зітхає Рома. 

- А я розумію, чому так сталося, - підіймаю погляд так, щоб бачити його очі. - Ти так страждав від того, що я була з іншим. Звинувачував себе у тому, що боявся розповісти правду. Саме тому твоя пам'ять просто стерла будь-які згадки про мене. Тому що так простіше. 

- Дякую, що розумієш мене, - Рома усміхається, а я усміхаюся у відповідь. - Раніше я боявся Захара, а тепер того, що скажеш ти. 

- Я ніколи не назву тебе боягузом, якщо ти про це, - серйозно заявляю. - Кому, як не мені, знати, що бувають обставини, коли від нас нічого не залежить. Ми просто сліпо пливемо за течією, тому що не бачимо інших варіантів. 

- Знаєш, Ді. А ти змінилася, - заявляє Рома. 

- Справді? - дивуюся. 

- Ага. Не залишилося практично нічого від тієї Діани, яка раділа через те, що Захар запросив її на побачення. Або через те, що ви йдете в клуб. Ти говориш так… по-дорослому.

- Просто я навчилася цінувати кожну мить, - кажу тихо, але щиро. - Кому, як не мені, знати, що в якийсь момент усе може перевернутись з ніг на голову. Я хочу прожити з тобою довге і щасливе життя. Прожити так, щоб пам'ятати кожен момент, кожну твою усмішку. Щоб більше ніколи не сталося такого, що ти захочеш мене забути. Я тобі не дозволю! Так і знай! 

- Буду мати на увазі, - Рома сміється, і хороший настрій знову повертається. - До речі, хтось мені говорив, що ми будемо грітися і не тільки… 

- Добре, що ти пам'ятаєш, - хмикаю і, знявши з себе куртку, кидаю її на заднє сидіння, а сама перебираюся на коліна до хлопця. - Якщо говорила - треба виконувати. 

Накриваю його уста поцілунком і відчуваю, що цей рік розпочався правильно. Хай там як, я впевнена у тому, що Рома буде поруч. А я ніколи не залишу його. 

Мені довелося інакше поглянути на своє життя, щоб зрозуміти, що якоїсь миті я звернула не туди. Не побачила того, що мала б побачити. Як би це жахливо не звучало, але той фатальний день, коли у кафе в'їхав автомобіль, став початком мого прозріння. 

Шкода, що для того, аби побачити власні помилки, нам треба пережити щось настільки жахливе. Прожити й пережити, щоб з часом відчути на собі весь спектр почуттів і шаленого щастя. 

Тепер я знаю, заради чого варто жити. Заради усмішки коханої людини, його поцілунків та обіймів. Все, що було “до”, я готова просто забути й залишити в пам'яті тільки ці блакитні очі та усмішку, котра змушує серце битися частіше.