Розділ 25

Діана

Прокидаюся наступного ранку в ліжку одна. Роми немає і стає ніяково. Мені здавалося, що він залишиться, адже мої батьки повернуться тільки після обіду. Наблизившись до вікна, бачу автомобіль хлопця у дворі. Отже, він вдома. Чому ж тоді не зі мною? 

Швидко одягаюся і думаю про те, що могло статися. А що, коли Ромі не сподобалося? Ми ж друзями були, але після цієї ночі дороги назад немає. 

Набираю номер хлопця, але його телефон мовчить. Паніка наростає, і, не вигадавши нічого кращого, одягаю куртку й біжу до нього додому. Стукаю у двері та сподіваюся, що зараз він відчинить, широко усміхнеться і скаже, що все добре і це просто жарт. 

Тільки от двері відчиняє не він, а його мама… вся у сльозах. 

- Що сталося? - злякано питаю. 

- З лікарні телефонували, - схлипує жінка. - Рому сильно побили. Його зранку знайшли в закинутій будівлі. 

- О, боже… - я не можу зрозуміти, як він там опинився і хто його побив, але зараз не час думати про це. - Їдемо швидше! Де ключі від його машини? 

Ірина знаходить ключі від Мустанга Роми, і я сідаю за кермо. Зараз для мене найважливіше - дізнатися, що з ним сталося і переконатися, що він у порядку. 

До лікарні прибуваємо за десять хвилин. Ірині одразу пояснюють, де шукати сина, і, поки вона розмовляє з лікарем, я набираю маму. Мені здається, вона навіть на відстані більше може знати, як я. 

Мама обіцяє зателефонувати до своїх колег, а я прямую за Іриною у відділення, де лежить Рома. 

- Лікар сказав, що у нього струс мозку і забої по всьому тілу. Хтось сильно його побив… - Ірина знову плаче, і мені доводиться її обійняти. Бідна жінка ще від минулого разу не відійшла, а тут знову така біда. 

У мене в голові ціла купа запитань і жодної відповіді. Я вірю, що Рома все мені пояснить, або ж я просто збожеволію. 

Мене впускають до нього після того, як це робить Ірина. Їй треба з'їздити додому за документами та одягом, тому поруч з Ромою залишаюся я. Він міцно спить і здається таким спокійним, тільки от пов'язка на голові та подряпина на щоці не дають мені спокою. Навіть думати не хочу, що там під ковдрою. Зараз головне, щоб Рома прокинувся, а все інше ми якось вирішимо. 

Рома не приходить до тями весь день і ніч. Його мама втомлена їде додому, а я залишаюся з ним. Лікар каже, що, швидше за все, Рома прокинеться вже завтра, але я не хочу, щоб це сталося тоді, коли мене не буде поруч. 

Тому я й залишаюся на ніч і просто засинаю в кріслі, міцно тримаючи його за руку. Але коли прокидаюся наступного ранку, не одразу помічаю, що він також не спить й уважно мене розглядає. 

- Ромо… - схлипую і кидаюся йому на шию. Обіймаю міцно-міцно і не відпущу навіть тоді, коли він сам цього захоче. - Як ти мене налякав!

- Пробач, Ді, - він усміхається, і стає легше. Є надія, що хоча б цього разу Рома нічого не забув. 

- Ти можеш пояснити, що сталося? Як ти опинився у тій будівлі? - підіймаю голову так, щоб бачити його обличчя. Виглядає хлопець жахливо, але він тут, зі мною, і це головне. 

- Це довга і не надто приємна розмова, - Рома зітхає, а я взагалі нічого не розумію. - Ді, я не про це хотів з тобою поговорити…  

- А про що? - дивуюся. 

Тільки от договорити нам не вдається, тому що заходить лікар, і мене просять вийти. Поки чекаю в коридорі, набираю Ірину та повідомляю чудову новину. 

Лікар виходить через кілька хвилин і повідомляє, що Рома знову заснув, але цього разу з ним все добре. Вирішую за цей час з'їздити додому та прийняти душ. Все-таки цілу добу на ногах і вигляд у мене не дуже. 

Сідаю в Мустанг хлопця і їду засніженим містом. У голові так багато думок зараз і, на жаль, поки що мені нічого не зрозуміло. Хочеться вірити, що з часом ситуація якось зміниться. 

Вдома проводжу кілька годин. Приймаю душ, їм і розмовляю з мамою. 

- Ді, Рому сильно побили. Це просто в голові не вкладається, - мама сидить навпроти мене, поки п'ю чай, і вона, як і я, не може зрозуміти, що відбувається. - Що ж це за нелюди такі? 

- Мені також цікаво це знати, - зітхаю. - Думаю, коли Ромі стане краще, він усе розповість. 

- А у тебе немає варіантів, хто це може бути? - прямо питає мама. - Ти ж знаєш його краще за всіх. 

- Виходить, що не знаю, - знизую плечима. - І це неприємно. 

Повертаюся у лікарню після обіду, тільки от зайти в палату не можу через батьків Роми, котрі сваряться в коридорі. Батько виглядає роздратованим і не вибирає слів щодо до колишньої дружини. 

- Я двічі довірив тобі сина, а ти навіть захистити його не змогла! - кричить практично на весь коридор. - З мене досить! Цього разу я заберу Рому! Він поїде за кордон! 

- Рома не хоче нікуди їхати! - кричить Ірина.

- А це ми ще побачимо! -  гиркає і швидко прямує до виходу. 

Ірина продовжує стояти посеред коридору і, здається, скоро розплачеться. Мені нічого не залишається, як міцно обійняти її на знак підтримки. Я також вірю, що Рома нікуди не поїде і батько його не змусить. 

- Рома скоро прокинеться. Можеш залишитися з ним? Мені варто привести себе в порядок. Не хочу, щоб бачив мене такою, - зітхає Ірина.