Розділ 17

Весь тиждень мені доводиться провести в ліжку. Моя застуда ніяк не хоче покидати організм, тому доводиться не тільки універ пропускати, але і роботу. Мене це сильно гнітить, тому що сидіти на одному місці просто ненавиджу. Я не знаю, що відбувається між Ромою та Анею. Зате Захар телефонує практично кожного дня, щоб запитати, як моє самопочуття. Навіть квіти надсилає. 

Єдине, що тішить у всій цій ситуації, - Рома про мене не забуває. Він часто пише повідомлення, а пізно ввечері після тренувань навіть телефонує. Ми розмовляємо про всілякі дурниці, але мій настрій різко стрибає до небес, коли бачу на екрані його номер. 

- Завтра змагання. Ти зможеш прийти? - питає, коли в п'ятницю ввечері ми знову розмовляємо телефоном. Сьогодні відчуваю значне покращення, і це не може не тішити. 

- Ще питаєш! - хмикаю. - Обов'язково прийду! Я ж знаю, наскільки це важливо для тебе. 

Мені приємно, що Рома хоче бачити мене серед вболівальників. Та навіть якби він не сказав цього, я все одно пішла б. Моє хвилювання за хлопця нікуди не зникає, і я можу видихнути тільки тоді, коли він переможе і все буде добре. 

У суботу їду в універ разом з Дашею та мамою. Вони вирішили скласти мені компанію і підтримати. Від самого ранку я сама не своя, і, звісно ж, мама розуміє причину такого мого стану. 

Я пишу Ромі перед тим, як сісти в автомобіль. Хочу, щоб він знав, що я буду поруч. Хлопець не відповів, але я розумію, що сьогодні він сам не свій. Треба просто почекати, тоді все буде добре. 

- Не варто так хвилюватися, люба. Мама Роми сказала, що він у повному порядку. Лікар дозволив брати участь у цих змаганнях, - пояснює мама, коли зупиняємося на черговому світлофорі. 

- Мені однаково недобре, - зітхаю. - Передчуття у мене якесь нехороше.

- А може, ти просто хвилюєшся, що Ромка в плавках підкорить усіх дівчат, а ти залишишся ні з чим? - з заднього сидіння до нас виглядає Даша, а мама швидко засовує її назад.

- Дурниць не говори! - шипить на доньку. - Діану зовсім не це хвилює. 

Так, мене не це хвилює. Я сама не знаю, чому не можу зібрати себе докупи. Страх втратити Рому настільки великий, що з'їдає мене зсередини. 

Коли проходимо у зал з басейном, всередині вже чимало глядачів. Серед них бачу й Аню, але вперто ігнорую колишню подругу. А вона добряче підготувалася!.Навіть плакат намалювала з сердечками та написом “Ромчику, вперед!”

Перші ряди вже зайняті, тому доводиться зайняти середній. Поки йде підготовка і деякі плавці вже з'являються біля басейну, Роми ніде не видно.

- Я зараз повернусь! - кажу мамі і швидко залишаю зал. Хочу побачити хлопця до того, як він стрибне у воду. Сама не розумію чому, але це здається мені життєво необхідним зараз. 

Впевнено прямую до роздягалень, сподіваючись, що Рома ще там, але, коли повертаю за ріг, мені відкривається не надто приємна картина. Рома тут, але не один. Навпроти нього його ж батько, сильно роздратований. 

- Ти вкотре розчаровуєш мене, сину! Ми ж домовлялися, що не буде жодних змагань! - гиркає на нього.

- Я говорив тобі, що не відмовлюся. Для мене це важливо, - твердо відповідає Рома. 

Я бачу, що руки він ховає у кишенях спортивних штанів, тому навіть не сумніваюся, що зараз його пальці стиснуті в кулаки. Мені шалено шкода хлопця, адже ця розмова може вплинути на його емоційний стан і бажання  перемогти вже не буде таким сильним. 

- Ти однаково програєш, - фиркає його батько зневажливо. - А я на це подивлюся. Потім ще згадаєш мої слова, але пізно буде! 

- Ромо! А я тебе шукаю! - несила більше слухати цю маячню, виходжу до чоловіків і широко усміхаюся. Головне - добре вдати, що нічого не чула. 

Батько хлопця кидає у мій бік зневажливий погляд і швидко йде геть, а ми залишаємося в коридорі тільки удвох. Рома мовчить, і я розумію, що зараз йому дуже погано. Його батько просто мерзотник. Завжди таким був. 

- Ти прийшла, - не питає - просто констатує факт.

- Звісно! Я маю на власні очі побачити твою перемогу! - кажу абсолютно впевнено. 

- Перемогу? - криво усміхається і здіймає на мене погляд блакитних очей. Я більше не бачу в них того вогню, що був раніше. І жаги до перемоги там немає. Хочеться прибити за це його батька. - Я вже й не впевнений, що вона буде.

- Дурниць не говори! - бурчу. - Мені не подобається те, що я зараз бачу! 

- Ти чула нашу розмову, так? - здається, Рома швидко все розуміє. 

- Чула, - кажу правду. - І з твоїм батьком не погоджуюся категорично. Ромо… - не втримавшись, витягую його руки з кишень і міцно огортаю своїми. - Ти переможеш! Навіть не сумнівайся у цьому! Я ж не сумніваюся. А я, до речі, знаю тебе краще за всіх. 

- Справді? - він усміхається, і мені хочеться зробити те ж саме. 

- Справді! - впевнено відповідаю. - Покажи батькові на що здатен. А я буду тримати за тебе кулачки. 

- Дякую, Ді, - мені здається, що в погляді хлопця щось змінюється. Напруга відступає, і вогонь розгоряється знову. Але попереду на мене чекає ще один хороший сюрприз. Рома забирає мої руки зі своїх, а тоді міцно пригортає до себе. 

Розгублено кліпаю очима і почуваюся шалено щасливою. Це вперше ми настільки близькі з того моменту, коли хлопець розплющив очі в лікарні.