Розділ 14

Аня заявляється у мою кімнату через кілька хвилин. Мене дивує те, що вона поводиться так, наче нічого не сталося. Можливо, це я трохи перебільшила масштаби нашої сварки,  а, можливо, справа зовсім не в цьому. Я ж не ідіотка, розумію, що Аня тут тільки тому, що Рома - мій сусід. Тільки от прогнати її не вистачає сміливості, як і сказати усе в очі. 

- Як у тебе справи з Захаром? Не помирилися? - питає, сидячи у мене на підвіконні і постійно поглядає вниз. 

- А повинні були? - не розумію, чого це її так цікавить. Одягаю джинси та теплу кофту з капюшоном, тому що мерзнути з голими ногами, як це робить Аня, зовсім не хочеться. 

- Ну… він же хотів налагодити стосунки. Тільки ти чомусь гальмуєш, - Аня зістрибує з підвіконня і наближається до дзеркала, щоб пофарбувати уста червоною помадою. 

- Я не гальмую, Аню, - відповідаю стримано. - У нас з Захаром більше не буде стосунків. Я не кохаю його. 

- Ну і дурепа! Він же жити без тебе не може! - фиркає дівчина, а я все більше переконуюся, що цю дружбу час закінчувати. І чому я раніше не помічала, що Аня така лицемірна? Хіба з такими особами можна вести дружбу? 

На цьому наша розмова завершується, тому що Аня залишає мою кімнату, а я за нею. На вулиці доволі тепло і навіть світить сонце, але мене це зовсім не тішить. Рома також виходить зі свого дому в теплій толстовці з капюшоном і білих кросах. Аня миттєво активізується і хапає його за руку вище ліктя. 

- Куди поїдемо, Ромчику? Я чула, що на набережній відкрилося нове кафе. Ти там бував? - щебече біля його вуха.

- Не бував. Тоді їдемо туди, - відповідає і прямує разом з Анею до свого автомобіля. Відчиняє для неї дверцята і чекає, коли дівчина сяде всередину. 

- Ді, можеш сісти позаду? Мені на задньому сидінні не комфортно, - заявляє з усмішкою, а у мене вкотре скриплять зуби. 

Треба щось відповісти, сказати, щоб сама лізла назад, але я вкотре мовчу і сама займаю місце позаду. Не можу зрозуміти, чому так поводжуся. Боюсь втратити подругу, якщо говорити прямо? Так ми вже і не подруги.

Можливо, річ у тім, що я не хочу бути в очах Роми такою, ж як Аня. Вішатись йому на шию, показувати своє невдоволення. Я хочу бути справжньою, саме тому сідаю позаду і розумію, що ця прогулянка буде найжахливішою у моєму житті. Аня точно зробить все, щоб я тільки більше на неї злилася. 

- У тебе крута машина. Набагато краща за ту, що була раніше, - заявляє подруга, щойно ми залишаємо подвір'я. 

- Ауді також була непогана, - не можу мовчати, коли тема заходить за щось, що і мене торкається. Ауді Рома купував за свої кошти і дуже пишався цим. Цікаво, а це він пам'ятає? - Ти дуже радів, коли купив її. 

- Я пам'ятаю, - наші погляди зустрічаються у дзеркалі заднього виду, і, можливо, я помиляюся, але в очах хлопця з'являється щось схоже на смуток. Хоча ні, я не помиляюся. Так і є. 

Згадую, як Рома говорив про те, що хоче змінитися. Так, дорога машина однозначно додала йому популярності і поставила на один рівень з тим же Захаром. Але я, як ніхто, знаю Рому. Він ніколи не гнався за цим і радів тому, що мав. А може, я вкотре щось пропустила? Може, він тільки вдавав, що все його влаштовує? 

- Ді, ти де літаєш? - невдоволено питає Аня, і мені доводиться виринути з думок. 

- Що? - швидко збираю себе докупи і спостерігаю за тим, як автомобіль прямує практично порожніми вулицями міста. 

- Я вже втретє питаю, чи хочеш ти вступити у якусь секцію. От я, наприклад, записалася на плавання, - заявляє Аня, а мені кортить голосно фиркнути. Зрозуміло, чому вона це зробила, адже там буде і Рома. Він перебуває в університетській команді з плавання. 

- Я працюю, тому, думаю, що це буде проблематично, - відповідаю. - До того ж плаваю геть паршиво. 

- Ти не вмієш плавати? - дивується Рома.

- Трохи вмію, але загалом поганенько, - пояснюю. 

- Чому ж тоді я тебе не навчив? - його прямий погляд у дзеркалі заднього виду трохи напружує. 

- Мабуть, це питання краще поставити тобі, - знизую плечима і відвертаюся до вікна. Не хочу про це говорити, тому що в минулому ми з Ромою часто сварилися з цього приводу. 

Чотири місяці тому

- Що ти задумав? - питаю у Роми, коли автомобіль зупиняється на березі річки і ми виходимо з прохолодного салону в спекотне літо. 

- Буду вчити тебе плавати, - заявляє, на ходу знімаючи з себе футболку та шорти. Оглядаю його похмуро і вже збираюся повернутися у машину. - Ді, ти чого? - хапає мене за руку. 

- Ти ж знаєш, що це марна справа. Я ніколи не навчусь, а ми знову посваримось! - бурчу.

- Не посваримось, якщо ти слухатимеш мене і все робитимеш правильно! - відповідає стримано. 

Попередня спроба була два тижні тому, і після неї я захворіла, а Рома не розмовляв зі мною два дні. Я справді старалася навчитися плавати, але все, чого досягла, - це не йду на дно одразу, як заходжу у воду. 

Доводиться погодитися, тому що Рома старався і навіть знайшов для цього час, хоча тільки зранку повернувся з нічної зміни. Знімаю з себе легку сукню і залишаюся у купальнику білого кольору. Я то сподівалася позасмагати на березі, а воно он як вийшло.