Розділ 10

Відволіктися вдається тільки тоді, коли заступаю на свою зміну в кафе. Сьогодні багато гостей, тому що на вулиці холодно і немає охочих гуляти вечірнім містом. Мені доволі вправно вдається бігати з тацею поміж столиків і ця метушня зовсім мене не лякає. Навпаки, допомагає забути на деякий час те, що тривожить. 

Тільки от те, що тривожить, не збирається так просто відпускати, і, коли дзвіночок на дверях в черговий раз сповіщає про прихід гостей, я зовсім не чекаю побачити Аню у компанії Роми. 

Складається враження, наче хтось добряче так вдарив кулаком у груди, що аж сльози на очах виступили. А ці двоє тим часом проходять в зал, займають столик, і Аня привітно махає мені рукою. З'являється шалене роздратування на подругу. Чому вона привела його сюди? Навмисне, щоб мене дратувати? І, як на зло, саме їхній столик доводиться обслуговувати мені. 

- Привіт, Ді! А ми вирішили кави попити! - весело заявляє Аня. Вона сидить навпроти Роми і світиться як сонце, а от сам хлопець щасливим не виглядає. Здається, його ще не відпустила розмова з батьком. 

- Чудово! Що будете замовляти? - питаю стримано і намагаюся дивитися у свій блокнот, а не на хлопця. 

- Мені капучино, а тобі що, Ромчику? - здається, Аня трохи забагато на себе бере. Від її звернення до хлопця зі мною відбувається щось дивне. Хочеться вилити це капучино їй на голову, от справді. 

- А мені… - Рома абсолютно не зважає на її звернення і піднімає погляд на мене. Тільки от договорити не встигає, тому що я його перебиваю. 

- Американо з молоком і без цукру? 

- Так, - здається, він здивований, і це… приємно. - Ти і це про мене знаєш? 

- Звичайно, - і чого це я усміхаюся як ідіотка. Навіть забуваю про те, що на роботі зараз. Добре, що є моя подруга Аня, котра швидко повертає мене з небес на землю. 

- Ді, а тобі інших гостей обслуговувати не треба? - питає невдоволено і, здається, вже шкодує, що привела Рому сюди. 

- Треба, - відповідаю стримано. - Ваше замовлення скоро буде готове. 

Залишаю їх удвох, а сама прямую до барної стійки, щоб залишити замовлення бармену. Поки готується кава, приймаю ще одне замовлення, але при цьому мій погляд постійно повертається до Ані та Роми. Моя подруга відкрито фліртує з ним, а коли перегинається через стіл, щоб сказати щось, її розкішне декольте бачить не лише Рома. Від такої картини у мене мало пар з вух не йде. Не розумію, чому така реакція, адже Аня і раніше проявляла увагу до Роми. Але саме зараз я зовсім не хочу це усвідомлювати. 

- Ваша кава! Смачного! - вдається навіть усміхнутися, коли приношу їм замовлення. 

- До котрої ти працюєш? - несподівано Рома торкається пальцями мого зап'ястя, а я розгублено завмираю. Навіть Аня більше не усміхається, а невдоволено хмурить брови. 

- До десятої, - відповідаю. - А що? 

- Додому тебе відвезу. На вулиці холодно і дощ, - відповідає так, як робив це сотні разів до аварії. Але тоді Рома був моїм другом і хвилювався, а зараз ми ніхто одне одному.

- Ромо! - невдоволено вигукує Аня. - Але ж ми збиралися у кіно! 

- Підемо іншим разом, - кидає байдуже і робить ковток кави. - Смачно, Ді! Так, як я люблю.

Ого! Здається, лід між нами починає танути! А може, це пиріжки допомогли? Хай там як, щось таки змінилося, бо в погляді Роми більше немає того арктичного холоду. 

Залишаю столик цих двох з усмішкою і краєм  вуха чую, як Аня кидається на Рому зі звинуваченнями про втрачений вечір. Я добре знаю друга і переконана, що таким ставленням Аня тільки відштовхує його від себе. Але хіба це має мене хвилювати? 

Вони залишають кафе, допивши свої напої, а я слідкую за тим, як Рома бере Аню за руку, поки вони біжать крізь дощ до його автомобіля. Всередині знову з'являється неприємне відчуття і хороший настрій розвіюється. А що, коли Рома не повернеться за мною? Це, звісно, не смертельно, адже я і сама можу дістатися додому, але чомусь стає сумно, коли розумію, що він там зараз з нею і, можливо, вони цілуються…

Я так сильно поринаю у власні думки, що ненароком розбиваю чашку з-під кави. Доводиться прибирати уламки, а ще я розумію, що за цю чашку доведеться заплатити.

- Що це з тобою сьогодні? - здивовано питає Женя, коли ми разом прибираємо столики перед закриттям. - Наче в хмарах літаєш.

- Та думки різні в голову лізуть, - бурчу. Не хочу розповідати їй усе, адже від спогадів стане тільки гірше. 

- Про того красунчика на дорогій машині? - хмикає дівчина. Здається, мій стан вона розуміє по-своєму. - Та що тут думати? Видно ж, що він у захваті від тебе. 

- Ага, у захваті, - бурчу і не можу зрозуміти, чого це Женя так широко усміхається, дивлячись мені за спину. 

Коли ж знову дзвенить дзвоник на дверях, і я тільки відкриваю рота, щоб сказати про те, що ми вже не працюємо, бачу Захара і відчуваю шалене розчарування.

- Привіт! Я за тобою приїхав! - хлопець усміхається і відкидає назад мокре волосся. Тішить тільки те, що сьогодні він без квітів. 

- Привіт! - Женя мило йому усміхається, але погляд Захара прикутий тільки до мене. Стає ніяково, адже Рома може повернутися. І що тоді? Кого мені обрати?