Розділ 7

- Що це з тобою сьогодні? Прийшла сама не своя. Не вечеряла… - мама зазирає у мою кімнату надвечір. Від неї важко щось приховати, а я і не намагаюся. Швидко розповідаю про усі події, що сьогодні відбулися, а вона уважно слухає. 

- Знаєш, люба, мені здається, що тобі варто перемкнутися на щось інше. Змиритися з тим, що Рома тебе забув. Ти ж тільки собі боляче робиш, - мама бере мої руки у свої і дивиться так, наче бачить мене наскрізь. - А що, коли пам'ять не повернеться? Ти чекатимеш на це, житимеш надією, а сама в цей час згасатимеш на очах. Я не хочу цього. І ти не хочеш. 

- Але я не можу просто взяти і забути його, - видихаю, намагаючись не розплакатися знову. 

- А хіба я говорила забувати його? - усміхається мама. - Рома завжди буде у твоїй пам'яті. Саме таким, як до тієї жахливої аварії. А хлопець, який приїхав в університет на дорогій машині, - це не той веселий хлопчина, якого ми усі знали. Не шукай у ньому щось знайоме. Там немає нічого. 

Слова мами мають сенс. Я цілих два місяці жила надією, що Рома повернеться і згадає мене. Два місяці очікування - і знову розчарування. Хіба я заслуговую на це? Точні ні! Головне, що Рома живий і життя у нього налагодилося. Я маю радіти за нього, а мої власні відчуття варто відкласти кудись далеко. Не потрібні вони йому, як і я не потрібна. 

Наступного ранку дощу немає, але дуже холодно і сиро. Одягаюсь тепліше і залишаю будинок. Мимоволі розглядаю вікна сусідського дому, але там, здається, нікого немає. 

В автобусі займаю місце у самому кінці та одягаю навушники. У голові по колу крутяться слова мами. Здається, мені дійсно варто перемкнутися на щось інше. Можливо, знайти роботу або відвідувати якісь заняття. Наприклад, з йоги.

Аня з'являється в аудиторії яскрава та щаслива. Коли бачу її, щось неприємно ріже всередині, але я змушую себе мовчати. 

- Ді, я така щаслива! Уявляєш, Рома мене пам'ятає! - сідає поруч і дістає з сумки зошит і ручку. - Він знає, що ми в одній групі і часто перетиналися. А ще… Він сказав, що подумає, коли я запросила його на побачення.

- А ти швидко, - бурчу, не в змозі втримати слова на язику. 

- Чому б і ні? - хмикає подруга. - Рома мені і раніше подобався, а зараз він просто вогонь! Треба пришвидшитись, інакше хтось інший… Привіт, Ромо! 

Подруга миттєво припиняє розмову і широко усміхається, спостерігаючи за наближенням хлопця. Я ж сиджу і не рухаюсь, хоча відчуваю на собі погляд хлопця.

- Привіт, Діано! - чую його голос за спиною і скрип крісла. До аварії він також тут сидів. Цікаво, це він теж не забув? 

- Привіт! - вдаю, що сильно зайнята повторенням матеріалу і намагаюся ігнорувати хлопця. На щастя, лунає дзвінок на лекцію, і Ані доводиться зайняти своє місце. 

Шкода, що зібратися так і не виходить. Присутність Роми діє на мене якось неправильно. Я постійно думаю над тим, куди він дивиться і чи так само, як я, стурбований від зустрічі. 

На перерві залишаю аудиторію і купую каву в автоматі. Знаходжу тиху місцину в кінці коридору і сідаю на лавку біля вікна. Шукаю в інтернеті вакансії офіціантки і з подивом розумію, що їх доволі багато. Є одна зовсім близько біля універу. Набравшись сміливості, набираю номер і домовляюся про співбесіду після пар. Було б правильно спочатку з мамою поговорити, але її реакцію я і так знаю. Вона буде проти. 

- Ти де була? - питає Аня, коли повертаюся в аудиторію. 

Рома розглядає щось у телефоні і в мій бік навіть не дивиться. 

- Шукала роботу, - кажу тихо. - Хочу чимось зайнятися.

- Навіщо це тобі? - дивується Аня. - Ти студентка, і твої батьки в силі тебе забезпечити. 

- Мені двадцять один. Думаю, настав час трохи відповідальності і на себе перекладати, - знизую плечима.

Навіть не дивуюся, що Аня проти мого задуму. Вона - єдина донька в сім'ї, і її батьки звикли виконувати капризи донечки. 

Сьогодні ми з Ромою практично не розмовляємо. Після завершення пар першою залишаю аудиторію, щоб не запізнитися у кафе. Поки прямую до виходу, всередині все вирує, адже ідея з роботою здається мені просто ідеальною. Шкода лише, що на вулиці на мене уже чекає Захар і, тільки-но виходжу, він наближається. 

- Я поспішаю! - намагаюся його обійти, але куди там. Захар вкотре хапає мене за руку й не дає і кроку ступити.

- Поговорімо! Це важливо! - хлопець не здається злим, тільки схвильованим трохи. Розумію, що роблю дурницю, але інакше просто не встигну на співбесіду.

- Давай, тільки не зараз, - відповідаю. - Я подзвоню тобі.

- Обіцяєш? - питає Захар. Здається, зовсім мені не вірить. 

- Обіцяю! - бурчу, і він відпускає руку.

До кафе зовсім близько, треба тільки дорогу перейти. На щастя, встигаю і переступаю поріг якраз вчасно. Всередині доволі мило і лунає приємна музика. Спочатку розглядаю все навколо, а тоді прямую до офіціантки з вогненно-рудим волоссям. 

- Привіт, я Діана! - привітно усміхаюся. - Я за оголошенням. На співбесіду прийшла. 

- Привіт! - відповідає руда, зацікавлено мене розглядаючи. - А я Женя. Ходімо, проведу тебе до нашого адміністратора Лізи.