Глава 4

Борода розбудив новенького рано-вранці. І хоч спав Олексій міцно, прокинувся досить швидко. Голова була ясною, не зважаючи на те, що вчора горілки випив немало. Тіло з кожною хвилиною все більше наповнювалося енергією. Дуже хотілося їсти. Напевно, все це переваги життя у лісі та, взагалі, позитивний вплив переїзду з задимленого міста до екологічно чистої зони.

Але гарний настрій Олексія швидко зіпсувався, лише він згадав про події вчорашньої ночі. Як Борода звалив тіло Дмитрика собі на плечі та потяг його кудись углиб лісу. Як Олексій, намагаючись не рухатись та ненароком не наступити на гілку, або якось інакше не видати себе, дочекався доки стихнуть кроки здорованя і стрімголов побіг до напівземлянки. Як гарячково шукав помешкання ватажка, яке, через хвилювання, ніяк не хотіло знаходитись і нічим не вирізнялось з-поміж інших.

Він знав - якщо не встигне забігти до напівземлянки раніше за господаря, то тієї ж ночі приєднається до Дмитрика. Адже Борода, який «особисто відповідає за своїх людей», не став би ризикувати, роздумуючи, був новенький свідком убивства, чи ні. Дивно, як Олексій взагалі зміг після такого заснути… Мабуть, нервова напруга відібрала всі сили, а підсвідомість підказувала, що коли повернеться Борода, йому потрібно спати.

- Куди ми йдемо?

- До озера. Зараз ти дізнаєшся, чому слід залишитись. В місті такого не побачиш. І не відчуєш.

Олексій намагався говорити та рухатись якомога природніше. «Начебто, вбивати не збирається, - думав він. - Головне – не видати себе. Треба дочекатись, доки прийде час їхати за родиною. І тоді зникнути назавжди. Переїхати до іншого міста. А поки захоплюватимусь всім навкруги і зроблю так, щоб в Бороди склалося враження, що я закохався в лісове життя, і ладен перевезти сюди не тільки дружину з сином, а й тещу зі всіма родичами».

А в лісі справді було чудово. Вони йшли по вирубленій стежині, з якої якщо не звертати, то ніколи в житті не заблукаєш. Олексій приклав неабиякі зусилля, щоб відпустити всі тривожні думки. Задля свого ж блага. Наказав своїм очам радіти соковитим фарбам, якими природа розмалювала все навкруги: дерева, дивовижне небо з пухкими хмаринами, чудернацьких птахів. Він змусив себе насолоджуватися м’якістю килима із сухих хвойних голочок. Дихати на повні груди неповторною ранковою лісовою свіжістю.

Стежина привела на берег великого озера. Борода скинув сандалі, і новенький взяв з нього приклад. Тепер чоловіки босоніж крокували по вологому прохолодному піску. Відчуття були чудові, і Олексію на мить здалося, що ось-ось і він щось згадає. Щось дуже приємне і далеке… Можливо, навіть дитинство. Але невловимий спогад швидко розсіявся, не дозволивши доторкнутися до себе навіть кінчиком пальця. Не страшно. Просто не сьогодні.

Ватажок зняв із себе одежу та поклав на один із великих каменів, які лежали на березі озера. Олексію було ніяково роздивлятися голого чоловіка, але погляд, мимоволі, затримався. Густа борода та м’язи, немов висічені зі скелі, робили його схожим на могутню античну скульптуру, що ожила.

- Я хочу, щоб ти усвідомив важливість цієї миті, - сказав Борода, дивлячись вдалечінь, де за темно-синьою водяною гладдю, височився ліс, безкрайній та непрохідний. – Відтепер ти знову починаєш жити. Прийшов час нових почуттів, які ти більше нікому не віддаси. І час повернути своє – те, що колись втратив.

Борода зайшов у воду і впевнено поплив, немов збирався дістатися на протилежний берег озера. Можливо, таки збирався. Зараз єство ватажка лякало та захоплювало, нагадуючи той незбагненний своєю первісною силою ліс вдалині.

Новенький повертався до табору вже іншою людиною. Немов вода в озері була чарівною і надавала кожному, хто зануриться в неї, дивовижної енергії та впевненості в собі. Виникало відчуття, що зараз немає нічого неможливого. Але це не було оманливою самовпевненістю, бо й думки стали яснішими.

- А як там Дмитрик? – запитав Олексій.

- Та нормально, - відповів Борода. Запитання жодним чином не позбавило його рівноваги. Обличчя ніяк не змінилося, і голос, як завжди, був сильним та впевненим. – Я провів його додому, прослідкував, щоб він ліг спати і тільки тоді повернувся до вогнища.

Дорогою до озера у Олексія і думки б не виникло запитати щось подібне. Він боявся і не хотів викликати ніяких підозр того, що став свідком убивства. Але тепер розумів – якщо боятиметься, мовчатиме і нічого не запитає, то, навпаки, викличе підозри.

- Можливо, я лізу не в свою справу, але що у нього трапилося?

- Тепер ти один із нас, а всі ми – одна велика родина. Тому, безперечно, маєш право знати, - сказав Борода. – До Дмитрика повернулася пам'ять і він пожалкував про це. Так буває.

- Щось сталося з його родиною?

- Дмитрик через неуважність за кермом потрапив у ДТП. Вижив лише він. Дружину і двох донечок не врятували. Разом із подробицями аварії, до нього почали приходити й щасливі спогади їхнього сімейного життя. І це зламало його остаточно.

- Виходить, йому було на руку те, що почали стирати пам’ять?

- Це нікому не на руку, - заперечив Борода. -  Тут, в таборі, ми більше не жахливі ляльки, творіння уряду, в середині яких порожнеча. Кожен наповнюється справжнім і знову перетворюється на людину. А біль – це складова, без якої не можливо бути людиною. Я б нізащо не проміняв свій біль на кулю з чиїмись найщасливішими спогадами.