Розділ 37

Дорога була не на жарт жахлива. Вітер все ускладнив, і не на жрт змучив мій зір заостритися. Коли я вже нарешті зупинив машину під знайомою будівлею то мимохіть посіхнувся. В голові сплив момент коли я ще випускником стояв перед цими дверима. Коли ще учнем перелазив через ці паркани, котрі вже за пять років встигли перероити на вищі. А все заради паніні у маленькому магазинчику котрий неподалік. 

Відчинивши двері я швидким кроком пішов до дверей школи. Залізні, важкі котрі я через силу вітру ледь відкрив. Старша школа. Неподалік я побачив жіночку і вона примружила очі коли я підійшов. 

- Постороннім вхід заборонено, - сказала вона уважно розглядаючи мене.

Я посміхнувся.

- Олександра Петрівна, невже ви мене не впізнали?

Я здивовано підняв брови. Вона примружила очі і раптом хлопнула у долоні.

- Боднаренко. 

Я кивнув головою.

Вона посміхнулася виходдячи з-за стійки.

- Який ти вже великий. Шибеник. - жінка обійняла мене і раптом стукнула по плечу.

- Ти мені так і не приніс ту свою дуйку.

Я звів брови. Дуйку?

- Ой. Не притворяйся. У десятому класі під партою я у тебе і Вовчаренка знайшла цю вашу сигарету електронну. Ти сказав, що батько тебе вбж як дізнається. Мовляв, ти після уроку мені її віддаш сам.

Я посміхнувся.

- Згадав? - вона потерла моє вухо.

Я кивнув головою.

- Згадав. Але її в мене уже немає.

Жінка посміхнулася.

- І добре що немає. Не вистачало мені ще за твоїм братом через неї бігати. Він і так вже встигає мені надоїдати. Доречі, за вазу коли гроші будуть?

Мої брови злетіли вгору.

- Яку вазу?

- Так сьогодні він тут бігав он вазу розбив. - я повернувся у сторону куди показала жінку.

Я дістав із кишені пальта гроші і дав жінці.

- Тільки батьку не кажіть.

Олександра Петрівна посіхнулася.

- Видно хто чий брат. Доречі, ти по нього?

Я кивнув головою. Жінка глянула на годинник котрий висів на стіні.

- Ти приїхав за скоро. До кінця уроку ще пів години. Пішли зі мною кави випєш.

Я посміхнувся та пішов за жінкою. Знайома для мене маленька будка куди ми з хлопцями часто навідувалися для заподіюванн шкоди. Гаразд, думаю ви погодитеся що не всі були такі вже і зразковими дітьми у школі.

Я вже встиг побачити деректорку, котрої у свої шкільні роки боявся як вогню. Класну керівничку та навіть ту саму Ларису Іванівну від котрої всі отримували через безпорядок у класі і ходіння по помитому. Зараз я ж говорив із Валентином Ігоровичем, коли нарешті біля мене вималювавсяДенис.

- Макс! Ти по мене? - спитав він підбігаючи.

Я обійняв його однією рукою. Вчитель фізкультури посміхнувся.

- Не буду вас затримувати. А ти заходь, не забувай школу. - сказав він посміхаючись.

Ми потиснули один одному руки і я відчинив двері а Дениса ледь не понесло.

- Е, ти в рюкзаку що носиш? Одне піря? - засміявся я.

Памятаю, у свої роки мій рюкзак був такої ваги що апевно жоден вітер з місця б не зрушив. 

Я тримав хлопця за руку доки ми дійшли до авто. Тоді відчинив задні двері і обійшовши машину сів за своє сидіння.

- А чому мама по мене не приїхала як завжди? - спитав раптом Денис а я повернувся до ньго.

- Ти не радий мене бачити? На вулиці дуже вітряно, мама попросила зробити це мені.

- Та ні. Я навпаки радий. - хлопець посміхнувся.

Я завів двигун і покрутив руль виїждждаючи з парковки.

- Як там у тебе справи? -спитав я.

На обличчі зявилася посмішка коли Денис закотив очі. Цим він точно сходий до Каміли.

- Хто б мене не забирав всі питаються за оцінки. Ну сьогодні все як завжди. Одна вісьмірка з мови...

- Я не за оцінки, - перебив я його, - Впевнений було іще щось цікаве. 

- Тобі сказали за вазу? Батько сильно буде сваритися? 

Я посміхнувся.

- Сказали, і бажано у майбутньому їх не розбивати. Я віддав кошти Олександрі Петрівні і домовився що вона не казатиме батькам. Але будт обережний. 

- Тобто ти не будеш сварити?

- Ні. Твій вчинок звичайно ж не найкращий. Не можна псувати майно школи. Але ж цього більше не повториться, правда?

Хлопець кивнув головою.

- Не повториться. Я буду обережний з вазами. 

Наступну секунду була тишина. Я раптом згадав про іще одну тему але Денис мене випередив.

- Максим, а можна тебе дещо спитати?

- Звичайно ж питай.

- А чоу Олександра Петрівна сказала що я копія свого брата? Коли я вазу розбив.

Я посміхнувся.

- Я одного разу у кабінеті літератури з хлопцями мячем грав. І випадково збив скло на портреті Гоголя. Але це було чисто через нашу неуважність і порушення правил.

Денис позаду засміявся.

- А можна мені так? Ми сьогодні іще в кабінеті наалювали фарбою Верблюду вуси.

Я хмикнув.

- Денис, ти ж знаєш що це неправильно.

- Знаю. Але ж це весело.

Весело.

- Можливо і так, але все одно не можна робити різні капості тільки задля веселощів. Їх ти можеш і в інший метод отримати. Чи можливо...ти все це робиш не через веселощі?

Я швидко кинув погляд на хлопця через дзеркало. Він засовався на місці.

- Вона просто не звертає на мене уваги. Макс, ти б бачив її. Вона така красива, в неї такі гарні сині очі. І косички довгі. 

Я криво посміхнувся.

- Денис, дівчатам не подобаються якісь дурники. Покажи себе з іншої сторони. Як розумним інтелігентним хлопцнем. Щоб вона могла впевнитися, що ти надійний і вона може покластися на тебе.  А так вона вважатиме тебе просто легковадним дурником. А ти ж не такий, правда?

Денис задумався.

- То ти так підбив клинці до моєї сестри?

Я закашлявся. Підбив клинці?

- З чого ти взяв, що я підбив клинці до твоєї сестри?

Малий знизив плечима.

- Ну коли ти спав і не прокидався вона кожен день заходила до твоєї кімнати і ридала. Я спитався про це у мами, а вона сказала що сестра просто сумує за тобою. А іще вона тебе любить. Я щоб вона тебе поюбила варто було, щоб ти підбив до неї клинці.