Розділ 30

Я важко видихнула одягаючи свій пуховик. Ідея Макса видалася батькам чудовою, а я ж не зовсім хотіла їхати. Особливо з Максом. Але про це забудемо. Погода наче відчувала мій похмурий настрій. Небо затяглося сірими хмарами а на підвіконня падали важкі краплі. Чудово. Я відчинила свою шафу і взяла з відти шарф і шапку. Незабаром я уже спустила в низ. 

- Макса іще немає? - озвучила я і так зрозумілу річ.

Але мама все ж похитала головою у знак заперечення. Я сіля біля неї на диван і вкотре за довгий час важко видихнула. Уже як бабка стара. Я глянула на годдиник. І хто ж це спізнюється? Все ж просидівши так іще з десять хвилин я піднялася. Мама звела на мене погляд поверх книжки котру читала.

- Я піду подивлюся. Можливо він спить, а я марно чекаю?

Мама нічого не відповіла а я тільки пішла до сходів та кімнати Макса. Рука вже лягла на ручку і я відчинила двері як аж підскочила.

- Дюльмовочка, ти довго тут стоїш?

Макс стояв прямісінько переді мною.

Я криво посміхнулася. Мене вже починає дратувати ця кличка. Чому дюльмовочка? І чому зараз? В минулому він мене кликав тільки по імені. Схоже, все ж я не врахувала що минуле і теперішнє це два різні настрої , емоції, дії а іще людини. 

- Я чекала на тебе внизу, ти спізнився. Тому вирішила піднятися перевірити.

Макс сперся до одвірка. 

- Угу, вибач. Гостей на порозі ж не тримають. Заходи, не мерзни на вулиці.

Макс ступив у сторону а я зайшла і...чорт. Я повернулася до нього.

- Дуже смішно. 

Макс посміхнувся.

- Але ти повелася.

Я роззирнулася. Мої брови злетіли вгору. 

- Ти тут все змінив. - прошепотіла я а мій погляд вловив поличку з книгами. 

Не стримавшись я підійшла до неї і...о чорт. Всі книги як і були так і стоять тут. Я потягнулася до "Фінансової грамотності" але коли рука торкнулася обкладинки я відсмикнула її і повернулася назад до Макса.

- Не думав що книги кусаються. - він дивився на мене...зацікавлено.

- Ні. Не кусаються. Але ми ж начебто спізнимося. А я могла б цей час провести у своєму теплому ліжечку. І до того ж, я не у захваті їхати з тобою до позапланового відвідування лікаря.

Макс скривився.

- Мені також не подобається це. 

Я пройшла повз нього. Макс на диво зачинив за мною двері і покрокував за мною. Ми попрощалися з мамою і вийшли на вулицю. Сирість одразу дмухнула в обличчя і я почала тремтіти. Макс розправив парасолю. Ми покрокували до гаражу, але я все ж тримала відстань через що наполовину зокала.

- Ох, Каміла. Книдки не кусаються. І я так само.

Він схопив мене під руку, котра була у кишені і таким чином притягнув ближче до себе. Я вловила його запах. Нові парфуми? Цікаво. Ми нарешті дійшли до гаражу і Макс опустив парасольку і забрав свою руку а мені раптом стало не вистачати відчуття його близькості. Я відчинила задні двері як раптом чиясь рука їх зачинила а я аж підскочила.

- Чому ти завжди сідаєш на зад? Давай на перед.

Я ледь посміхнулася і глянула на Макса. Відкривши передні двері я опинилася у салоні а невдовзі і Макс поруч. Ставало холодно і я обхопила себе руками. Це було дивно, адже я була у теплому спортивному костюмі а іще у пуховику, шапці, шарфу і все одно відчувала холод. Ми виїхали з гаражу і на скло впали краплини дощу котрі швидко зникли. Напевно, пройшло хвилин з десять як Макс звернувся до мене

- Тобі холодно?

- Трішки.

Макс хмикнув. 

- Трішки. В тебе ніс червоний як у діда Мороза.

Хлопець потягнувся до панелі і незабаром прямісінько на мене почало дуи теплим повітрям. Я вдячно посміхнулася йому.

- Дякую.

Він кивнув і наступні дві хвилини пройшли в тиші. Тоді я потягнулася до радіо і ввімкнула його. Можливо, переміститись жити сюди в машину? Принаймні не холодно. Залунала пісня "Троянди" 100лиця і я почала мугикати її собі під ніс. Всю поїздку Макс мовчав що мене здивувало, але першою я все ж не озвалася.

Ми зайшли у клініку і по тілу пройшов морозець. Макс першим постукав у потрібні двері а тоді зайшов а я за нм.

- О, Макс. Думав ти уже не приїдеш. - Михайло швидко підвівся і простягнув руку у знак привітання.

- Каміла. Ти у якості проводжаючого? Чи щось сталося? - Михайло подивився на мене примруживши очі.

- Думаю, їй також не завадить огляд. Для профілактики. - відказав Макс швидше ніж я рот відкрила. 

Мої брови злетіли вгору, від коли він приймає за мене рішення?

- Для профілактики чи брат просто нервує? - спитав Михайло посміхабчись і виходдячи з-за столу.

- Це одне і те саме. - відказав Макс.

Спочатку лікар оглянув Макса, я той час чекала за дверима після чого зайшла.

- Виглядаєш ти не дуже. - сказав той коли я ввійшла.

Моя шапка із шарфом висіла на вішалці біля пальта Макса.

- Спала не дуже сьогодні. - я скривилася.

Все ж коли ми нарешті здали свою кров, Макс іще декілька процедур ми обоє стояли у Михайла на коврі.

- Ну що ж, думаю з тобою все гаразд. - сказав лікар дивлячись на Макса. - Тільки...ти так нічогісінько і не згадав?

Макс заперечливо похитав головою.

- Були певні уривки але це не суттєво. 

Михайло кивнув головою.

- Можливо, все ж це до кращого. А на рахунок тебе, - він глянув на мене. - Я не знаю що робити. Відчуття холоду мало б уже пройти. Ліки все ще приймаєш за розкладом. Але іще до цього спробуй більше займатися спортом. Годину тренувань на день вистачить. 

- Від сьогодні будеш тренуватися зі мною. Принаймні цей тиждень що ти вдома. - сказав Макс щойно ми сіли у машину.

Я подивилася на нього великими очима.

- І не сперечайся, дюльмовочка. Я беру твоє здоров'я у свої руки. 

- Взагалі то, з нас двох медик тут я. І я на початку пробувала повернути форму завдяки фізичним навантаженням. І це не допомогло, тому я кинула.

Макс кинув на мене швидкий погляд і повернувся до дороги.

- Зі мною не сперечайся. Все вирішено.

Я закотила очі і повернула голову до вікна. Впертий. Яким був таким і залишився.