Розділ 28

Я нічого не бачила, очі сльозилися а тіло зустрівшись із холоднечею навкруг почало тремтіти. У легенях і досі був цей дим. Дим від горілого автомобіля. Напевно, мене б мало турбувати хто ж його підпалив. Сам по собі він не спалахнув би, але це не мало значення. Я міцно вчепилася у чиюсь шию, коли ми нарешті зупинилися і я разом із рятувником сіла скоріше за все на якусь лавочку.

-Жива?-я все ж наважилася розплющити очі і побачила перед собою наляканого Стаса.

Повернувши погляд на бік підскочила у спробі пересісти або ж піднятися але рука Макса і досі сильно тримала мене за талію.

-Як бачиш. -відказав він глянувши на Стаса.

Краєм ока я помітила постать що наближається і впізнала Андріана.

-Ти як?-напевно,всі були більш ніж перелякані.

Я ледь посміхнулася йому.

-Все гаразд. А...Ігор...?

Я перелякано глянула на Стаса а тоді на Макса.

-Я витягнув його з авто. Але моя б на те воля залишив би  його там і згоріти. Придурок. Погрожувати тобі твоїм же братом? Це наскільки потрібно совісті не мати?

Я здригнулася. Звідки він це знає. Невже...мені не здалося. Але чи чув те саме Макс? Сподіваюся що ні. Я здригнулася від легкого вітру. Мій погляд почав шукати ознаки місця де все відбулося але нічого крім легкого світла десь за будинками. І музики вже не чутно...

-Де ми?-спитала я і відчула як щось важке впало на мої плечі.

Забравши руки із шиї Макса, дивно що вони і досі тут були, я зрозуміла що це джинсовка

-Не варто.- сказала я дивлячись на хлопця.

Це найбезглуздіший вечір, ніч, і загальному ситуація за все моє життя.

-Ти мені збрехала. -сказав він твердо дивлячись на мене.

Я підняла свої брови.

-В чому?

-Андріан не твій хлопець.

Слова застряли десь. Заперечувати? Чи ні? Я глянула на самого ж Андріана і він винувато посміхнувся.

-Коли цей Кирилевський потягнув тебе, я зрозумів що щось не так. Тому Стас пішов за вами а я по Макса. Вибач, інакше він точно б не допоміг.

Я закотила очі і важко видихнула.

-Навіщо було мене рятувати? Нічого не сталося б.

Стас нахмурив свої брови і глянув на мене.

-Каміла, Кирилевський точно не той кому б я довіряв. Чи ти вже забула чим закінчилася ваша зустріч один на один минулого разу? 

Я винувато опустила очі.

-Ви не відповіли на моє запитання.

Я вирівняла спину і все ж стала на свої ноги відпускаючи шию Макса. Цього разу мені вдалося піднятися а в голові почало крутитися але я не звернула на це уваги все ще стоячи на ногах. 

-Зараз приїде поліція і швидка. Гонки не легальні тому ми попередили всіх хто тут був. Зараз ми біля гаража Стаса. Він неподалік але сюди ніхто не суниться.  - відказав Макс дивлячись на мене. 

Я кивнула головою а тоді перевела погляд до Андріана.

-Злишся?-спитав він пошепки.

Я ледь посміхнулася.

-Ні. Дякую тобі, і вам двом також що не кинули саму. -сказала я повернувшись до Стаса.

Він посміхнувся. Я глянула на Андріана а тоді...ступила на крок ближче і обійняла його. Він відповів на обійми і я відчула у його наступних словах посмішку.

-Ти надто емоційна як після того що я ледь не спалив тебе.

Я відсторонилася і мої брови злетіли вгору. 

-Ти? Але як?

-Секрет. 

Після цього я не пам'ятаю як опинилася вдома, і чи взагалі там опинилася. Ми їхали з Максом додому, він на щастя не ставив запитань а я заснула щойно моє тіло опинилося на передньому кріслі. 

Я ішла довгим коридором, темним коридором котрому не було ні кінця ні краю. Тіло ополонив холод, почувши якийсь шурхіт я повернулася і пронісся крик. Чи то мій власний? Чи сторонній я не знала. Я важко дихала дивлячись на вогонь що наближається. Почавши задкувати я повернулася і побігла вперед. Здається, на обличчі уже був жар котрий обпікав.  Побачивши збоку двері я просто вилетіла у них і перекрутила ключ. Я важко проковтнула а груди здіймалися у важкому диханні після бігу. Я закрила своє обличчя долонями. За який час ці двері спалахнуть? Звідки взявся той вогонь? Повернувшись щоб розглянути кімнату я вкотре позадкувала. Очі розширилися від страху. Почавши інстинктивно смикати двері і перекручувати замок я леди не закричала. Пастка. Я в пастці.

"Ні, будь ласка. Ні...ні."

Хочеш почали котитися сльози. Перед моїми очами стояв Макс, на землі укалюжі крові також лежав він. Не один Макс тут був. Десятки різних пар очей. Одні світяться від щастя, а інші...такі ж як тоді. Без краплини надії.

"На його місці повинна бути ти"

Я здригнулася від незнайомого голосу котрий долині ні звідки,

"Ні, це тільки сон, я не вірю"

"Для тебе можливо і сон,а для нього ні. І в цьому винна ти."

З очей почали котитися сльози, фігури котрі стояли наближалися. 

"Я кохаю тебе"

"Сподіваюся, ми були тільки сусідами"

"Я вірив тобі. Але схоже марно"

Досить! 

Мій крик відбився від стін. Я не хочу. Не хочу чути цього знову. Я божеволію. Я не можу. Ноги почали підкошуватися і я просто сповзала по дверях. Я тікала від вогню, а мене наздогнало щось інше

"Ти збрехала мені"

Ці слова відбилися луною а я затулив свої вуха. Не знаю скільки я так просиділа, але наче в своїй голові почула голос. Знову. Той самий.

-Каміла прокинься. 

Я відчула як хтось трусить мене за плече і різко розплющила очі а за ним зірвався гучний схлип.