Розділ 19

- Ти чіпляєшся до слів. Хоча чудово знаєш, що я мала на увазі.

Макс посміхнувся кутиком губ. Ми сіли на гойдалку до котрої прийшли. Нога Макса легко відштовхнулася від землі, через що ми почали рухатися.

Я глянула на небо.

- Сьогодні так багато зірок.

Краєм ока помітила, як голова Макса піднімається вгору. У думках проминув спогад, коли він розповів історію зірок.

- Чому посміхаєшся?

Я не зрозуміла, коли мої вуста потягнулися вгору тому спантеличилася. Я посміхаюся? Так, у моїй голові були спогади не тільки про легенду а й про те, що було після неї.

- Згадала дещо. - відказала я фактично правду.

Я почула як Макс важко здихнув.

- Щось не так? - перепитала я.

Він заперечливо похитав головою.

- Відчуття, що абсолютно все не так. Я не знаю як саме це пояснити. Здається, що в мене просто немає нічого.

Я намружила брови.

- Але ж це не так. У тебе є батько, сестра, друзі та робота. Врешті решт у тебе є життя.

Він посміхнувся та повернув свій погляд до мене.

- Не завжди те, що ти бачиш, здається справді таким. Ти маєш рацію. В мене є все це але…тільки частина. Я не пам’ятаю, коли батько почав проявляти до мене цю палку любов. Востаннє я пам’ятаю його як вічно злого та строгого чоловіка. А тепер він абсолютно інший. З Катею взагалі все надто важко. Вона є, і ми розмовляємо але я просто відчуваю як при розмовах вона боїться бовкнути зайвого. А друзі…вони є але знову ж. Вони знають більше ніж я. Спочатку, я думав що один рік це ніщо порівняно з двадцять трьома. Але зараз я розумію що це далеко не так.

- Я впевнена, що ти обов’язково все згадаєш. А зараз…просто не накручуй себе і живи моментом а не побоюваннями чи думками що щось пропустив.

- Ти зараз як психолог. - Макс засміявся і я посміхнулася.

- Завжди до ваших послуг.

Хлопець сперся до спинки гойдалки. Його очі піднялися до неба.

- Кажеш, жити моментом…

- Так. - не знаю було це риторичне запитання чи ні але я відповіла.

Раптом Макс опинився надто близько до мене. Я ахнула коли його губи накрили мої. В голові одразу закрутилася думка, що я повинна відштовхнути його. З’явилися картинки як я це робитиму але руки не слухали.

Це відчуття було настільки сильно знайомим та бажаним…я не змогла його відштовхнути. Натомість моя рука лягла на його груди і я не зрозуміла коли відбувся морент, як він посадив мене на свої ноги.

Я пожалію…сильно пожалію про це. Але зараз бажання взяло гору. І виявилося воно сильніши за бажання відсторонитися.

Наш поцілунок припинився, коли обоє вже задихалися від нестачі кисню. Мої очі одразу ж стикнулися з очами Макса. Хвилина переглядів? Дві? А можливо і більше? Я важко видихнула прямісінько в його губи. Макс подався вперед, напевно в спробі продовжити але я стала на одну ноги і перекинула іншу. Ноги відмовлялися тримати мене, але все ж я відсторонилася.

- Це…- почала я але не знала як пояснити.

Запала тиша.

- Каміла, - Макс вимовив моє ім’я настільки знайомим голосом… Моє серце зробило з десяток сальтів але я будь як хотіла заспокоїти власні емоції.

- Нарешті я вас знайшла. - я повернулася і побачила неподалік Катю. - Батько просив сказати, що ми вже їдемо.

- Так. Добре. Ми вже їдемо. - сказав Макс і я побачила як він піднявся.

- Це було помилкою. Великою помилко. - сказала я а тоді ледь не побігла наздоганяючи Катю.

Все ж я зробила це коли ми вже майже були біля мами та Дениса.

- Все гаразд? - прошепотіла сестра.

- Так. Все добре.

Георгій підігнав машину та ми всі сіли.

- А Максим? - мама задала це питання швидше аніж я.

- Написав щойно, що проведе вечір із хлопцями.

«Не хотілося б, щоб нас пов’язувало щось більше ніж дружба.»

Хіба не цю фразу сказав Макс? Що ж змінилося що він першим вирішив поцілувати мене?