Розділ 14

- То яка сукня краща? Червона чи блакитна?- спитала я Андріана котрий сидів на дивані у магазині.

Я ж зараз показувала йому два плаття в яких завтра планувала піти на захід. Так, за цей тиждень хлопець став мені на диво близьким та...рідним? Не знаю як це можна пояснити. Він з радістю проводив час зі мною, в універі ми разом сиділи за партою а ввечері разом вчили конспекти у нього вдома. Квартира хлопця була майже через пару кроків від універу тому місцем нашої зупинки і була його не менш простора квартира. Андріан був веселим та відкритим. Чимось, хлопець нагадував мені Макса. Хоча...я про нього і не думала. До сьогоднішнього вечора. Завтра вранці він забере мене назад до батьків а це означало спільний простір і я, яка з усіх сил не повинна прив’язуватися  до нього. Насправді, коли и на відстані то так навіть легше.

- А чому не чорна? - знизив плечима Андріан.

Я ледь не занила  від розчарування.

-Ти ж сам декілька днів назад назад казав, що вона не підходить. 

Він зробив задумливий вигляд.

- Ну так. Це ж не похорони. Але вона тобі личить.

- Андрі, я ж взяла тебе щоб ти допоміг своїм чоловічим оком. А не більше заплутав. 

Він засміявся.

- Каміла, мої батьки звичайні медики. Я поняття не маю яка сукня б більше підійшла до такого заходу. Ти звичайно ж знайшла в кого поради просити.

- Ой, не прибідняйся. Я також не завжди була при багатстві. Просто скажи котра з суконь тобі більше подобається.

Все ж, за годину Андріан вибрав сукню котра на його думку найбільше мені личить і ми вийшли з магазину. Надворі було вже темно адже ішли ми після універу. Сьогодні, в суботу, нам призначили додатковий урок-практику. Тому були ми не на жарт вимушені але зате щасливі бо обоє отримали схвалення від наставника. 

- То тебе завтра я так розумію не турбувати.-сказав хлопець більше ствердно ніж запитально.

- Ти навіть не уявляєш як там може бути скучно. Тому, якщо ти раптом знайдеш у своєму буденному вечері час і напишеш мені. Я буду готова тебе розцілувати.

Він голосно засміявся і я також посміхнулася.

- А чому ж ти їдеш якщо там настільки скучно?

-Я не хочу розчаровувати маму. Та й Георгій робить для мане занадто багато, щоб я могла відмовити. 

- Або ж справа у старшому браті?- спитав він і я різко зупинилася.

- Тобто?- перепитала я.-А до чого тут Макс?

- Ну...в універі ходить багато пліток і припущень щодо вас. - знизив він плечима і ми рушили далі.-Я не хочу знати що було і є між вами, але я на твоєму місці я б сумував за таким красавчиком. 

Я боком глянула на Андріана.

- Очманіти. Я іду по вулиці з хлопцем і обговорюю свого колишнього хлопця і брата. Це напевно дивно.

- Каміла, насправді...або забий. - відмахнувся Андріан і пришвидшив крок.

- Е, ні. Кажи якщо вже почав. Андріан, ти від мене просто так не відчепишся. Скажи що хотів.

- Між нами зараз достатньо близькі стосунки. Я не хочу це псувати своїми недоречними фразами.

- Андріан. - сказала я знову зупинившись і дивлячись на нього.

- Якщо б це було справді важливо, я б сказав тобі. І до того ж ми вже біля твого під'їзду.

Я озирнулася. І справді. Не помітила як наші розмови привели аж сюди.

- Зайдеш на чай або каву?- спитала я.

- Ні. - він глянув у небо котре затяглося хмарами. - Напевно дощ буде. Я піду. Одже, завтра я врятую тебе від неймовірної нудятини.

Я кивнула головою.

- Сподіваюся ти не відкинеш цієї важливої місії.

Він посміхнувся. Ми попрощалися і хлопець пішов а я відчинила двері під'їзду. Все було настільки легко. Просто. А завтра? Сподіваюся, мені не доведеться бачитися з Максом дуже часто. Хоча,кого я обманюю? Мама написала, що хлопець сам мене забере з власної ініціативи. Всю дорогу ми будемо один біля одного а тоді ще й аукціон. Уникнути Макса буде майже неможливо.

Але ж я пообіцяла триматися від нього як найдальше, тому стримаю своє слово. 

Наступний ранок видався не зовсім добрим. Я прокинулася від звуків котрі долинали з кухні. У голову одразу закралася думка : "Грабіжники". І я майже не помилилася. На вагу думку, хто буде грабувати кухню а не квартиру? Відповідь очевидне. Я вийшла з кімнати і побачила Макса, котрий сидів на гарному стільці і куштував приготовані вчора мною оладки. 

- У верхній шафці варення є. - сказала я хлопець одразу ж повернув свою голову до мене.

- Вибач, я не хотів тебе розбудити. - сказав він.

- Вибачення не приймаються. Ти мав приїхати в 10 годині. Чому так скоро?- спитала я.

- Плани змінилися. Мені набридло вдома сидіти. Тому скоріше сюди приїхав. Ще до 10 години ми тут. Я з хлопцями зустрінуся а тоді поїдемо. Тому ти можеш іще іти спати.

Я ледь не посміхнулася. Це він про мене так турбується чи можливо просто совість гризе через мій підйом о...Господи. Тільки шоста година ранку. Я розвернулася щоб повернутися у свою кімнату і вже лягла там на ліжко закутуючись у ковдру як почула звук розбитого скла а тоді лайку Макса.

Як ошпарена я підхопилася і повернулася на кухню.

- Як можна так складати банки? 

Макс стояв перед шафками і...я не стримала свого сміху. Це було схоже на сплановану виставу.

- Не бачу нічого смішного. - дорікнув хлопець.

Під його ногами було розбите скло від банки з варення а сам він був білим через муку, котра стояла на шафці і при відкриті дверей впала прямісінько на голову Макса.

- Тобі іде білий колір волосся. - сказала я, щойно напад сміху минув.

Макс награно зробив реверанс.

- Тільки де мені тепер одяг знайти. - сказала він важко здихаючи.

Я пішла у коридор за мітлою щоб змести все скло. 

 - От ти до хлопців мав їхати. Думаю у Влада точно знайдеться щось. У вас розміри однакові, тому не бачу проблеми.

Я присіла щоб зібрати все скло. 

- Звідки ти знаєш розмір мого і Владового одягу?- спитав Макс допомагаючи мені.