Розділ 12

- Вчора ти втекла, а я…

- Я не тікала! - різко перебила я його.

- На злодієві шапка горить. - сказав він і я знову зауважила його посмішку.

 - Іди ти… - злісно сказала я.

Не розумію, в який момент настільки його самовпевненість почала злити.  Тому, я просто повернулася до вікна за яким сонце уже сіло а сутінки наближалися.

- Я звичайно ж можу піти, та навряд чи ти сама дальше поїдеш. - сказав він.

- Не будь таким впевненим.

- Я все ж порушу це. Вибач, але ти не схожа на дівчину котра коли не будь сідала за кермо.

Я посміхнулася сама до себе.

- І чому я не схожа на таку дівчину?

- Ну…- він затнувся а тоді продовжив. Його відповідь мене цікавила. Просто…мені хотілося знати що він думає про мене зараз. Перше враження - була ненависть. А зараз? Зараз він спокійний а ому і емоції інші. І на диво вони мене цікавили.

- Ти дивна. Часто розгублена. Ще ти надто дитяча. - мої брови злетіли вгору.

- Дитяча? - перебила я його саркастичним запитанням.

Він подивився на мене через дзеркало.

- Дитяча. - погодився він.

- А це ти з чого взяв?

- От навіть зараз. Ти як мала дитина намагаєшся зі мною спориш  Намагаєшся заперечити очевидне і…

- Я здивую тебе. Я вмію водити авто. І мотоцикл також. Тому твоє ствердження не має сенсу. А я не дитяча. І взагалі то…

Я затнулася. Різко прикусила свій язик. Ледь не сказала зайвого.

- Взагалі то…- продовжив Макс з відчутною очікуваністю що я закінчу речення.

- Нічого.

- Не правда. Ти хотіла ще щось сказати. - сказав він.

- Макс, перестань мене допитувати. Я нічого не хотіла більше сказати. Моя думка закінчилася.

Моє різке заперечення змусило його на довго замовчати. Я ж уже встигла пожаліти через свою різкість. Моя совість почала помаленьку дьоргати мене. Але спогади…я повернулася назад до вікна де ми вже їхали вільною трасою. Дерева мінялися один за одним а я просто думала

***

- Мааакс, ну я не хочу, - сказала я хлопцю котрий стояв біля мого сидіння.

- Каміла, тут немає нічого страшного. Всього лиш машина.

- Дійсно. Всього лиш машина котра коштує як моє життя.

- Ти переймаєшся через її вартість. А не потрібно. Слухай, тобі варто звикнути до того, що це все як і моє так і твоє.

- Це не твоє і не моє. А твого батька. - дорікнула я йому.

Його брови нахмурилися і я зрозуміла що сказала. Ніяк не можу звикнути, що Макс і Георгій мають абсолютно дивні стосунки як для батька і сина.

- Вибач, -  сказала я.

Він похитав головою.

- Немає за що вибачатися.

Я посміхнулася йому на що він відповів а тоді…рука хлопця різко схопила мене за талію та потягла з машини. Це було настільки неочікувано і настільки…ніжно що я не зрозуміла коли вже стояла перед ним.

- Еееее. Так не чесно. - сказала я нахмуривши брови.

- Ніколи не втрачай пильність - сказав він мені задоволено посміхаючись.

- Я не можу. Я довіряю тобі. Хіба це погано? - спитала я кладучи свою долоню на його щоку.

Цей жест викликав у нього посмішку. А можливо мої слова?

- Мені можеш. А я тобі. - сказав він. - Але зараз я почну навчати тебе водити це авто.

Я скривилася. Він впертий.

- Ну гаразд. Мені просто страшно. - визнала я.

- Машина тебе не з’їсть. - сказав він після чого потягнув мене на водійське сидіння. Макс сів збоку застібаючи пасок безпеки.

- Тобі потрібно іще шолом надіти. - сказала я повноцінно серйозно але подивившись на нього, зрозуміла що він сприйняв це як жарт.

- Можливо мене ще подушками обв’язатися. - сказав він посміхаючись.

Я кинула на нього різкий погляд.

- Господи, Каміла. Враження, що ти бомбу зірвеш а не водити навчишся. Все буде добре. Ніхто не помре. Максимум ми розіб’ємося.

Я кинула на нього різкий погляд.

- Сарказм зараз не вмісний. - сказала я йому.

- Та гаразд. Я хотів тебе заспокоїти. А зараз…

Він почав швидко пояснювати що куди крутити і куди тиснути. Через нерви, що я вб’ю нас двох я перепитувала кожне слово і уточнювала кожен рух. Макс сидів збоку, і дякуючи його терпінню, не нервував а все повторював. Я бачила як його очі випромінюють радість ну а ще…щось незнайоме мені.

Я тремтячими руками повернула ключ і двигун дав про себе знати. Повільно натиснула на гас і машина почала їхати назад. Я різко підняла голову.

- А. - посміхнулася я зрозумівши що пропустила одну деталь. Потягнувши ручник знову нажала на газ і машина рушила уже вперед. Через годину їзди я вже заспокоїлася.

- Ми навіть живі залишилися. - сказав Макс з посмішкою.

- Не смішно. - сказала я йому.

- Ти така красива коли хвилюєшся. - сказав він. Що викликало в мене сміх.

- Коли мої руки трясуться як і вся я. Шкіра злилася з волоссям. А ще я дістаю тебе перепитуючи кожне слово? Навряд чи це виглядає привабливо.

- Ти завжди приваблива. - посміхнувся він.

***

- Каміла! - різкий вигук змусив мене здригнутися.

Я часто покліпала. Погляд впав на Макса котрий дивився на мене повернувши голову і висунувши її між кріслами.

- Так. Так. - прошепотіла я.

- Що так?- нахмуривши брови спитав він. - Ти почала посміхатися. Годину втуплялася в вікно. На питання не відповідала. Я думав ти вже заснула з відкритими очима.

- Як можна заснути з відкритими очима?- спитала я його закотивши очі.

- Ми вже приїхали. Пішли?

У знак згоди я кивнула головою і відкрила дверцята машини. Здається, сьогодні я надто сильно занурилася в минуле.