Розділ 11

Після сніданку ми з Катею вирішили поїхати до торгового центру. Вона сказала, що в неї сьогодні перших двох пар немає тому я погодилася. Ми вже зробили невеликі закупи і сиділи в маленькій але милій і комфортній кав’ярні. Катя взяла собі американо а я ж пила своє лате упершись на спинку м’якого дивану.

- То ти сьогодні поїдеш? - спитала вона.

Я кивнула головою у знак згоди.

- Мені буде не вистачати тебе. - сказала вона а наші погляди зіткнулися.

- Катя, я…дякую тобі. - сказала я на її слова.

Брова  подруги кинулася вгору.

- За що? - вона була спантеличена.

- За все. Катя, я ніколи тобі не казала цього, але насправді я не очікувала що ми подружимося. А зараз ми з тобою по суті як сестри. Мені також буде тебе не вистачати.

Вона посміхнулася мені і розслабилася. А за хвилину…вона уже була біля мене і ми стояли в обіймах. - Каміла, думаю якби ми зустрілися при інших обставинах то все одно стали б подругами.

Я посміхнулася і ми відсторонилися.

- Ну все. А то зараз дві розплачетеся. - почули ми знайомий голос позаду себе і я повернулася зустрічаючись поглядом з Боженою котра була за крок від нас.

 А всю решту  часу до вечора я провела з Боженою. Вона здивувалася коли я розказала про свої побоювання щодо відносин з Маком.

- Ти ж не знаєш його думок. - сказала вона.

- Так, але…Божена я не хочу. Якщо ми знову зблизимося а потім він згадає все…я не хочу вдруге бачити цей його розчарований погляд. Я не хочу ранити його.

- Але ж ти нічого не знаєш і майбутнього в тому числі. Звідки тобі знати, він раніше також при першій зустрічі відверто недолюблював тебе. Найменше як це можна сказати то не помічав а зараз в нього інша думка.

- Ні. - сказала я різко. - До того ж я сьогодні поїду і на цьому все закінчиться. А зустрінемося ми через три місяці.

Вона закотила очі але я зробила вигляд наче нічого не помітила.

Ввечері я зайшла в свою кімнату і посидівши на ліжку хвилин з десять витягла з шафи валізу. Багато речей я не беру, та все ж дещо потрапило. Крізь прочинене вікно почула звук двигуна і виглянувши зауважила, що машина Георгія заїхала на подвір’я. Я забрала з ліжка свою чорну спідницю та білий гольф і пішла перевдягатися. На низ я спустилася вже в цьому вбранні а волосся ж залишила спадати по плечах. Через те, що від ранку воно було в гульці, легкі хвилі додавали привабливості. Щойно я ступила крок на кухню як погляди всіх присутніх повернулися до мене. Катя посміхнулася а я ж радо відповіла на її посмішку та сіла за стіл.

- Максим, ти впевнений що хочеш відвезти Камілу? Я можу сам це зробити. Дмитро тебе нині достатньо потягав по поверхах, напевно ти втомився. - сказав Георгій щойно всі закінчили їсти.

- Ні. Все добре. Дмитро вибрав достатньо швидкий темп але думаю це на краще. - сказав Макс знизуючи плечима.

Георгій кивнув головою. Незабаром, коли більшість відставили столові прибори Макс звернувся до мене. І хоча сьогодні я змогла себе стримати від поглядів на людину навпроти, все ж відчуття що він спостерігає за кожним моїм рухом мене не покидало.

- Ти валізу зібрала? Можливо ми виїдемо щоб встигнути до сходу сонця. - сказав він і я нарешті глянула на нього.

- Так, валіза в моїй кімнаті. Я візьму пальто і можемо їхати.

Він кивнув головою.

Я востаннє окинула поглядом свою кімнату, перед тим як витягти валізу та вийти.  Щойно я з’явилася на сходах як Георгій забрав мої речі.

Я вдячно посміхнулася. Ненавиджу прощання. Мама разів з триста нагадала про ліки котрі мені варто приймати, також сказала дзвонити кожного дня, і не забувати про стабільне харчування. На кінець вона мене знову заполонила у свої обійми і я посміхнулася. Батьки завжди такі. І я рада, що в мене вони є.  Хоча Георгій і не є моїм рідним батьком, та він настільки уважний і турботливий до мене, що я не можу назвати його просто знайомим.

Коли це прощання нарешті закінчилося ми вийшли на вулицю і зупинилися біля знайомого авто. Того самого, котре Катя пропонувала відвезти у мийку. Авто Макса на котрому ми колись так само їхали вперше їхали. І чомусь, мені пригадалася наша умова.
«Ми просто сусіди. Не більше і не менше». Здається, це була єдина умова і та порушена.  Георгій поставив валізу до багажнику і я ніяково подивилася на нього Вони з Максом обійнялися і той прошепотів йому щось на вухо. Мабуть, вкотре нагадав бути обережним.  Вони розійшлися і Макс перейшов до місця водія відкривши двері.

- Каміла, у разі чого дзвони мені. Я завжди відкритий. І завжди готовий допомогти. - сказав Георгій і я відчула зніяковіння.

Він стільки всього для мене робить. Турбується, забезпечує і…мабуть любить. А я? Що я можу дати йому в замін? Я не стрималася від нервового чухання потилиці. Здається, це ввійшло уже до звички. Все ж, не знак рефлексивно це було, але я якимось чином опинилася біля Георгія і ні хвилини не роздумуючи обійняла його.  Він мабуть вагався не більше секунди бо після неї, велика але лагідна рука обійняла мене у відповідь. Чомусь, в цей момент я згадала свій дев’ятий клас і церемонію вручення атестатів. Тоді, батько так само тепло обіймав мене. Мама ще сміялася чи іти їй по воду бо нас, здається приклеїло один до одного. Але…якби я тоді знала що обіймаю і вдихаю його запах востаннє. Востаннє чую голос з притаманною йому ноткою суворості і строгості то тримала б у своїх обіймах довше.  І взагалі не відпустила б.

Від не зовсім приємних спогадів я відчула вологу в очах. Для того, щоб просто зараз не розревітися я прошепотіла Георгію тихе «Дякую» а тоді відсторонилася та обернулася спиною витираючи сльози. Коли ж повернулася назад то побачила як губи Георгія розпливаються в посмішці.

- То ми їдемо, чи ви ще з пів години будете прощатися? - сказав Макс, але я не почула в його голосі обурення і повернула погляд до хлопця котрий сперся до дверей авто і…посміхався? - Через тиждень і так побачитеся.

Я здивовано перевела погляд до Георгія.

- Через тиждень? - спантеличено спитала я.