Розділ 10

- Ти змінюєш тему. - сказала я всяко уникаючи його погляду. Ще ніколи я так не цікавилася вазоном на своєму вікні.

- Ані трохи. Тому що я прийшов дізнатися саме це.

Я вдихнула.

- І зараз ти знову це робиш.

З неочікуваності його стверджування мої очі кинулися на нього. Зараз він ледь сидів на краю мого стола, але мене цікавило не це…він був таким серйозним.  

- Що роблю? - спитала я здивовано.

- Уникаєш погляду, а потім я знову спіймаю тебе за витріщанням на мене.

- Не спіймаєш. І взагалі…це має значення? Ніхто не забороняв мені дивитися на тебе. І…невже ти не ненавидиш мене?

Його права брова злетіла вгору.

- А мав би?

- Мав. - сказала я, напевно, надто впевнено.

Кутик губ хлопця піднявся вгору.  Йому смішно. Але від чого? Я виглядаю смішно, чи можливо мої слова його веселять?

- Що тебе насмішило?

- Ти настільки вміло уникаєш відповіді на запитання викликаючи нові. Ну гаразд. А чому я мав би тебе ненавидіти? Можна дізнатися причини? Можливо моя думка зміниться.

Я потерла свою потилицю. Знову. Вкотре це я за день роблю? Я проковтнула і підійшла до ліжка сідаючи на нього. Не можу ж я йому сказати, що винна у смерті його матері. Це буде…напевно занадто. Хоча тоді він моментально відсторониться від мене. Але, напевно я не хотіла визнавати, що частина мене все іще залишилася у нього і вона не хоче бачити ненависті до себе у очах хлопця.

- Моя мама вийшла заміж за твого батька. Я її донька. Твоя зведена сестра. Маєш причину.

Я повернула погляд до хлопця а його очі відверто сміялися.

- Ну не ти ж вийшла заміж за мого батька, Каміла. А я думаю, що батько вже достатньо доросла людина, щоб вирішувати з ким йому одружуватися без моєї згоди. Це просто…смішна причина.

Все ж, щось змінилося. Він не вважає мене ненависною зведеною сестрою, мати якої розруйнувала йому сім’ю. Супер.

- Все? Тоді ось що я тобі скажу. Те, що я не пам’ятаю моменту, коли ти вперше ввійшла сюди в дім. Не пам’ятаю року котрий ми прожили в моїй квартирі навчаючись, не пам’ятаю тебе в принципі не означає, що в мене немає жодної асоціації з тобою. І це не означає що ти повністю зникла з мого уявлення. Знаєш що мені сказав лікар, коли я спитав його, як мені згадати всі ті події?

Я перевела на нього погляд.

- Що?

Він посміхнувся.

- Михайло сказав чудову фразу. Якщо мозок не пам’ятає, це не означає що серце забуло. І чомусь, я не відчуваю що повинен тебе недолюблювати або не звертати уваги. Впевнений, що рано чи пізно я згадаю що ж було за той один рік. Але…від твоєї реакції на мене я вже починаю боятися тих спогадів. Не хотілося б, щоб нас пов’язувало щось більше ніж дружба.

Я стримала неприємний ком у своєму горлі. Більше ніж дружба…

- Не хвилюйся. Якщо ти про нашу близькість, то ми були просто сусідами. Все. А зараз я б хотіла спати. Знаєш, день видався напрочуд важким. Надобраніч.

Здається, це було надто грубо але все ж Макс відштовхнувся від стола і вийшов прошепотівши «Надобраніч».  А я важко проковтнула як двері за ним зачинилися. В кімнаті так і залишився його аромат і я важко гепнулася на подушку.

Не смій. Не смій якось тягнутися до нього. Не смій показувати будь які почуття. А краще…краще взагалі після завтра повернутися до очного навчання. Завтра спитаю про це у Георгія. Я не можу бути настільки близько до Макса, не можу бути просто байдужа до нього після всього що сталося. Я заплющила свої очі в надії заснути але сон не пішов. В принципі не вперше я не змогла заснути. Мені ж не звикати.

За сніданком я вже не звертала уваги на хлопця навпроти, але якимось чином відчула що він був напружений. Можливо, не одній мені погано спалося? Всі закінчили ранішню трапезу, і Георгій піднявся а Макс за ним і я згадала про вчорашню настанову.

- Георгій, можна вас дещо спитати? - звернулася я до чоловіка і погляди всіх одразу впали на мене.

- Звичайно ж, Каміла. - сказав він дивлячись на мене.

- Можна мені вже від завтра повернутися до очного навчання?

- Ти ж мала на наступний тиждень їхати. Ще чотири дні. - нахмурилася мама.

- Так, але… я просто багато чого не розумію, і не хотілося б мати якесь нерозуміння в певних термінах і практиці. Все ж я на медика вчуся.

- Якщо ти хочеш, то гаразд. Я подзвоню до директора твого університету. Ввечері як приїду відвезу тебе на квартиру. Макс, ти не проти?

Я не хотіла повертати погляд до хлопця, але все одно якимось чуттям відчувала що він дивиться на мене.

- Ні. Я ж і так вже там не живу. Але там ще речі мої залишилися, можливо я сам відвезу Камілу? І речі деякі заберу.

Я ледь стрималася щоб не заперечити. У результаті ж знову нервово потягнулася до потилиці.

- Та…я не проти. Але ти ж тільки вчора з лікарні. Тобі треба відпочивати. А ти на роботу зі мною і Камілу хочеш відвезти. - більше роздумував ніж казав Георгій.

- Тат, все буде добре. Не переживай.  До того ж, якщо я раптом почну помирати то нагадаю що Каміла на лікаря вчиться.

Я звернула погляд на Георгія обличчя якого моментально змінилося на серйозне.

- Макс, якщо ти себе погано почуваєш…

- Тобі треба звикнути і розрізняти мої жарти. - перебив його Макс.

Чоловік примружився розглядаючи Макса наче шукаючи що десь буде написано «Хворий», але напевно він нічого не знайшов бо вони обоє невдовзі вийшли з будинку а я залишилася з мамою. Катя поїхала на навчання, Денис до школи а я пішла в свою кімнату знову писати завдання від професорів з думкою що завтра уже сидітиму в аудиторії.

Все ж, як би я не хотіла їхати з Максом, та це мене не обійде. Я б могла заперечити, але…мені ж байдуже.  Самопереконання в мене звичайно ж відмінне.