Розділ 4

Сьогоднішній день пройшов надто скоро. Катя запропонувала з'їздити з нею до торгового центру по канцелярію в універ. Я погодилася, адже сидіти вдома не хотілося. Зараз же ми лежали на капоті машини дивлячись на воду, і їли вафлі.

- Тут так спокійно.-сказала вона. - Здається я тепер розумію чому Макс так часто приїжджав у такі місця.

- Тому що тут можна забути про все. Не існує нічого крім тиші. Жодних проблем.-сказала я і очі Каті повернулися до мене.

- Ти так влучно все описала. Думаю ви були б чудовим подружжям.

Я мимохідь посміхнулася.

- Важко змиритися з думкою, що...- почала вона але я перебила її.

- Мені все іще віриться, що це просто страшний сон. Надто довгий страшний сон котрий от-от закінчиться і все буде добре.

- Мабуть, це все ж краще ніж сприймати реальність.-сказала вона задумливо.

Ми лежали і просто дивилися на сонце, останні промені якого розсіювали своє світло по воді. Через пів години останній промінь остаточно зник і ми підвелися і сіли до салону авто. Катя натиснула на газ і ми поїхали назад до будинку. Потрібно відпустити. Просто відпустити все що, відбулося. Але якби я могла це все так зробити як подумати.

Вдома було надто тихо, що не могло не насторожувати. Ми ввійшли до вітальні, де мама з Георгієм сиділи на дивані а кімнатою ходив знайомий уже чоловік. 

- Щось сталося?- одразу ж стривожено спитала Катя.

- Ми просто почули те, чого варто було очікувати.-сказав Георгій.

Підійшовши до дивані де вони сиділи ми звели погляд на лікаря. Він сказав коротке "До завтра" і вийшов. У кімнаті була тиша. Ясно, що нічого доброго Михайло Васильович не сказав. Інакше б атмосфера була іншою.

- Це кінець?- тихо спитала Катя те, що крутилося на моєму язиці без змоги вирватися.

- Лікар каже що все. Він і так дуже довго пробув іще з нами. Михайло каже що...немає. Більше немає часу і...це кінець.-сказав уривчасто Георгій.

У кімнаті запанувала тиша. Я все ж піднялася. Мама запитально глянула на мене але я нічого не сказала. Піднявшись на другий поверх я зупинилася біля своєї кімнати, а тоді...зайшла до сусідньої. З крісла навпроти великого білого ліжка піднялася Алла. За весь час, вона здається стала частиною нашого життя. 

- Тебе залишити?- спитала вона.

Я мовчки кивнула головою

- Якщо можна.

Вона ледь посміхнулася після чого вийшла з кімнати Макса. Навіть подумки я не могла сказати собі що це була колишня кімната Макса. Мій погляд повернувся до лікарняного ліжка, котре стояло замість колишнього двоспального. Багато чого змінилося. Світло вже не пробивалося як раніше до кімнати. Ця кімната більше нагадувала мені лікарняні палату ніж підліткову чи Максову. Тільки стіни залишилися тими ж, що і раніше. Я сіла на крісло біля ліжка. Мій погляд повернувся до знайомого обличчя. Все змінилося. За ці дев'ять місяців все змінилося. Тільки...мої спогади залишилися тими ж. 

- Чому все так складно?- прошепотіла я а моя рука накрила надто світлу і теплу Максову.

Якби хтось зараз ввійшов до кімнати то сказав би, що він просто спить. Якщо не звертати уваги на апарати котрі скупив Георгій, заселяючи і гріючи останню найменшу надію в своєму серці, то б ніхто і не сказав, що зараз тут не живе проста людина. Простий хлопець з своїми турботами, проблемами і…своїм життям. До останнього. До останнього всі надіялися, що щось та й зміниться. Михайло Васильович.  Це єдина людина, котра сказала що можливо ще не все втрачено. Але сьогодні…він сказав те саме що і інші. Фактично, зараз я сиджу не біля сплячого, молодого і живого хлопця. А біля…ні. Я ніколи не скажу і навіть не подумаю про це. На мої очі навернулися сльози. Остання ніч. Остання ніч перед тим як завтра все це зникне і я більше не торкнуся до цієї руки. Не побачу цього волосся і обличчя.  

З моїх очей покотилася чергова порція сліз.

- Я вірила що ти не покинеш мене. – прошепотіла я малюючи коли на долоні Макса. – Вірила, що все іще можна змінити. Я…я ніколи не повірю в це. Краще б ти до кінця моїх днів ненавидів мене, кричав і не звертав уваги ніж отак все закінчував. Макс, я не зможу без тебе. Я вже не можу. В мене немає сили. Я…я живу думкою що одного ранку прокинуся а це все виявиться просто страшним сном. Я не хочу назавжди втрачати тебе. Не хочу цього всього…не хочу нічого. Я знаю що ти мене чуєш. Це звучить безглуздо але я вірю в це. Одного дня ти сказав, що завжди потрібно бути сильною. Але я не можу. Я не можу зібрати ці шматочки себе. Вони наче розвіялися вітром. Тим осіннім вітром біля того клятого ресторану. Я…я вже більше ніколи їх не зберу. Мені потрібен ти. Але…я не заслужила. Все моє життя це просто окремі моменти. А зараз…я не можу скласти їх. Я більше так не можу.

Я затулила своє обличчя руками. Не знаю скільки я хвилин сиділа тут просто ридаючи але коли відчула чиюсь руку на своєму плечі то здригнулася. Глянула на Макса в надії, що це він але…його обличчя було таким же незворушним як всі ці місяці. Повернувши голову назад я побачила Георгія. Він просто дивився на мене а я на нього а потім…не знаю в яку хвилину я почала ревіти прямо в його руках. Це кінець. Остання ніч. Останні хвилини. А завтра…завтра я вже буду ревіти не біля цього ліжка а біля сирої землі. Свіжо викопаної сирої землі. І від розуміння цього серце розривалося. Всі цього очікували, але…надія. Вона була до останнього.

Північ. Чудова година. Кінець попереднього дня і початок нового. Початок дня, котрий я б бажала відтягнути на кінець свого життя. Хоча, він напевно і настане в кінці. Моя голова лежала на руці а Макса а я дивилася у його незворушне обличчя намагаючись запам’ятати всі деталі. Мої очі вже висохли, здається сліз знову не вистачило. Георгій був тут іще довго. Впевнена, хоча він і старався робити переді мною незворушний вираз обличчя, я помітила як декілька разів його очі заблищалися. Я підняла свою голову і розумніли шию. Алла пішла, я сказала що хочу всю цю ніч побути тут. Мій погляд зачепився за книгу в шафі котра стояла по протилежний бік біля вікна. З книги стирчав білий аркуш. Я не помічала його раніше. Не так цікавість, як просто бажання торкнутися чогось, що тримав Макс перемогла і я піднялася покрокувавши до шафи витягнувши складений листок я повернулася назад до крісла.