Розділ 2

Я не можу заснути. Вкотре за весь час. Здається, мій сон пішов нанівець. І хоча безсоння це не хороша ознака, проте частинка мене була рада цьому. Кошмари після викрадення супроводжували мене на кожному другому подиху. Як я вже казала, дьорганість не зникла. І навіть зараз лежачи в своєму теплому ліжку накрита ковдрою я, не можу закрити очі. По-перше, тому що просто не хочу спати. А по-друге тому, що мені просто страшно. Страшно що хтось зараз вискоче з шафи. Страшно, що заплющивши очі я знову побачу той безсилий погляд Макса з котрим стикалася дивлячись на нього, після цих ін’єкцій. Влад...тепер це найненависніше ім’я у моєму житті.

Ця людина призналася в скоєному. І хоча Макс сам стрибнув з обриву, та цю людину все одно визнали винним у його… Стільки часу пройшло але я не можу сказати і навіть подумати про це. Так, Влад признався але це не міняло суті. Його слова, що він жаліє вже нікому і ніяк не допоможуть. Ніколи. Сподіваюся, його обмеження волі на 10 років продовжать іще на стільки ж. Навіть н розумію коли я стала такою…жорстокою до людей..

Хоча я не могла сприйняти правди, та...вона не змінювалася від цього. Прийму я це, чи ні, та Макс не доводиться мені навіть братом. Хоча, зараз це навіть не має значення. Я повернулася на спину вдивляючись у темну стелю.

"Якби я знав, що це мій син. Я б нізащо цього не зробив..."

"Мені шкода"

"Я не знав"

"Я б полюбив його"

"Ніколи я б не нашкодив рідній людині"

“Якщо б Георгій сказав мені раніше…”

”Я шкодую”

Ці всі репліки цього вбивці крутилися в моїй голові. Він знищив усе, усе що було і буде. Катя мені все розповіла. Сенсація, що Максим не син Георгія вразила мене. А цей виродок у суді сказав іще дещо що викликало в мене додаткову порцію ненависті до нього.

"Якби не препарат котрий я йому вводив, він би не стрибнув. Це...це через мене."

Його слова крутилися в моїй голові. Божевільний. Божевільний геній. Як висловилися у лабораторії проводячи аналіз крові Макса,після того, як Георгій вийняв його вже не зовсім живе тіло. Один з градієнтів викликає підвищену чутливість. Вразливість. А така гірка правда, котру він почув і так була важкою. А разом з цим всім...сталося те, що є. 

З кутиків моїх очей покотилася поодинока сльоза прокладаючи мокру доріжку. Минулого не змінити. Важка правда обпікає. І хоча я заприсяглася собі більше ніколи не плакати, та це не завжди виходить.

"Поплакала?Чудово. А тепер іди і покажи яка ти сильна"- слова Макса, після вчинку Ігоря пролунали знову. Він тоді був таким...наполегливим. Хоча, і був повністю відвертим зі мною. Ніжним коли потрібно було заспокоїти і наполегливо-переконливим та холодним коли потрібно було змусити щось зробити. І я вдячна йому. Того дня я б і не вийшла з цієї кімнати якби не він. Але зараз...зараз я не можу. Не можу бути такою, якою він хотів мене бачити. Не можу бути байдужою до ситуації, котрій незабаром буде цілий рік. Рік, відколи він втратив довіру до мене, а я назавжди зберегла в собі відчуття провини. 

Не в силі і далі лежати та витріщатися на стелю я піднялася в сидяче положення та взяла  з тумби телефон. Відкривши телеграм побачила повідомлення від Божени.

"Не хочеш зустрітися?"- писала вона.

Мої пальці зависли над клавіатурою. Я на хвилину засумнівалася але все ж відписала.

"Напевно хочу"

Відповідь прийшла миттєво.

"Тоді можливо завтра я заїду по тебе?"

"Ок. Тільки я зранку в клініку а тоді в обід вільна."

"День довгий) Ми ще все встигнемо"

Я лайкнула її повідомлення та відставила телефон, чуючи кроки за дверима. Я часто ловила, що хтось підходить до моїх дверей прислуховуючись чи я сплю. Думаю, це мама вкотре перевіряє щоб не хвилюватися. Хоча я її і запевняю, що все гаразд, вона наче відчуває, що я їй недоговорюю. Але цього разу кроки як наблизилися так і віддалилися без зупинок через що я зрозуміла, що це не мама. З полегшенням зітхнувши я поклала телефон і почула, що це хтось зайшов у сусідню кімнату. Кімнату Макса. І не здивуюся якщо це був Георгій. Хоча він нічого не показував та все ж я помічала за ним ці...батьківські моменти. Він змінився. Дуже сильно змінився. Схоже, тільки зараз втративши він зрозумів істину ціну старшого сина. Як багато мало статися щоб всі зрозуміли те, про що ніколи не задумувалися. Хоча...насправді сталася тільки одна подія. Смерть. Ось це і відкрило всім очі на правду та справжні обличчя.

Я важко видихнула і запхала руку під подушку вийнявши звідти пластинку  таблеток, половини якої вже не було. Взявши одну з них я проковтнула і лягла на ліжко. Можливо, ці снодійні не такі уже і погані.

***

Як і очікувалося в лікарні тільки знизили плечима щодо моєї зниженої температури тіла. Тому, Георгій трішки посваривши лікарів. Ну гаразд, він на пряму сказав що тут одні ідіоти , ми поїхали додому. Я була здивована,що Георгій настільки переймався мною. Якщо Денис ще його син то я по факту ніхто. Можливо через маму?Але я не стала його про це запитувати. Мені було приємно про турботу чоловіка до мене. А можливо в нього просто відчуття обов’язку. Ми приїхали додому і сіли на обід. Щойно ми це зробили як у будинок зайшла Божена.

- О, Божена. Ти яким вітром?- спитав Георгій.

- Ми з Камілою хотіла прогулятися. - сказала вона.

- Чудово, сідай з нами пообідаєш і тоді до вечора можеш її не привозити. Тільки не встрягніть в халепу. - сказала мама.

Божена посміхнулася. Місце навпроти мене було порожнім, так як зазвичай там сидів Макс і навіть зараз там стояла тарілка. Наче нічого і не змінилося... А з іншої сторони сиділа мама і Денис. Божена ж сіла біля мене.

- Я таке придумала. Сумно не буде. - прошепотіла вона мені на вухо.

Я звела брови.

- Мені варто боятися?

- Можеш починати .- сказала вона з легкою посмішкою котра мені чомусь нагадала щось грайливе і загрозливе.