II

Попіл і прах

Яблуко лежало на підлозі. Темне, зморщене, воно дихало залишками її помилки. Ельза дивилась на нього, не витираючи сліз. Її серце билося повільно, боляче, ніби кожен удар залишав шрам.

В кімнаті було тихо. Навіть Вітер не ворушив фіранки.

— Я зробила це… — прошепотіла вона. — Я використала його… Я зрадила довіру стихії…

Вона опустилась на коліна, простягла тремтячі пальці до яблука — але не торкнулась. Натомість поклала руку на підлогу, приклала чоло до холодного дерева й прошепотіла, звертаючись уже не до Зеріуса, не до Люцимаеля… а до самої себе:

— Я хочу змінитися. Не щоб повернути їх… А щоб більше ніколи не ламати те, що люблю.

Тієї ночі вона не спала. Вона взяла свічки, зняла усі прикраси, сплела волосся в скромну косу й вийшла в ліс.

Місяць ішов із нею.

Вона знала: щоб очиститись — доведеться пройти шлях спокути. Аби розірвати нитки чужої волі — спершу треба відпустити свою.

Ліс був темним, але не ворожим. Сухі гілки хрустіли під ногами, нічні птахи насторожено мовчали, і тільки місяць плив над верхівками дерев, мов мовчазний свідок.

Ельза зупинилася на галявині. Її дихання було рівним, спокійним, навіть коли серце стискалось у передчутті. Вона поставила свічки довкола себе — п’ять вогників за п’ять власних помилок. П’ять кроків, які вели її до межі.

— Якщо я хочу очиститись, — прошепотіла вона, — я маю подивитись у власну тінь…

І вона з’явилася.

З темряви, без звуку, без подиху. Сутність, схожа на неї — руде волосся, зелені очі… але погляд був порожнім, вуста — з іронічною посмішкою, постава — горда і зневажлива.

— Думаєш, ти варта прощення? — Тінь обійшла її колом. — Думаєш, кілька свічок і сліз зітруть твою слабкість?

— Я знаю, що наробила. І приймаю все, що скажеш. Але я більше не тікаю, — Ельза стояла рівно, хоч кожен нерв кричав: втечі.

Тінь зупинилася перед нею.

— Ти закохалась у силу. Не в нього. У владу. І тепер хочеш спокутувати провину, щоб знову бути світлою? Ні. Ти спершу маєш пройти крізь мене. Через свою жадобу. Через страх залишитися непотрібною. Через свою самотність.

Тінь повільно простягнула руку — і доторкнулась до грудей Ельзи. Серце защеміло. Звідти почала розростатись темна павутина болю.

— Покажи мені правду. Якщо справді готова. Якщо ні — залишишся в цьому лісі назавжди. Напівжива. Напівпорожня.

Ельза затремтіла. Але не відступила. Вперше — не відступила.

Тінь, що стояла перед нею, була не просто відображенням страхів Ельзи — це було її обличчя без змін, без масок. Це був її голос без надій і мрій. Вона відчула, як її власне єство починає стискатися, як темрява хоче поглинути її зсередини. Страх вилився з кожної клітинки, він шепотів їй, що не вистачить сили, щоб звільнитися від свого минулого.

— Я… я не знаю, чи можу пройти крізь тебе, — зітхала Ельза, її голос ледь лунким від болю.

Тінь лише усміхнулася, її очі виблискували, мов чорні зірки.

— Ти не повинна проходити, Ельзо. Ти повинна прийняти, обійняти мене. Ти не можеш позбутися страху, не зіштовхнувшись із ним лицем до лиця. Всі твої слабкості, всі твої темні частини — це частина тебе. І ти хочеш змінити це? Спочатку прийми себе такою, яка є.

Ельза знову підняла погляд на Тінь. В її очах світилося щось незвичне — зрозуміла вона, що це не боротьба з чимось зовнішнім. Це була битва з її внутрішніми страхами. Вона мала прийняти себе, не відкидати свої темні сторони, а навчитися жити з ними.

— Ти не можеш стати іншою, — продовжувала Тінь, — бо твоя темна частина завжди буде з тобою. Вона не є твоїм ворогом, вона — твій найкращий вчитель. Лише з її допомогою ти зможеш зростати.

Ельза знову заплющила очі, глибоко вдихнула й відчула, як в її душі починає народжуватися спокій. Вона більше не боролась із собою. Її темна частина більше не лякала її.

— Я не буду бігти. Я буду жити з тобою. І вчитимусь від тебе.

Тінь усміхнулася, і її обриси почали розчинятися, мов нічний туман під першими променями сонця.

— Ти зробила перший крок. Тепер ти справжня.

Залишившись на галявині, Ельза відчула, як усі її страхи й помилки не просто зникають, але поступово стають частиною її сили. Вона більше не була тією, хто ховався від своєї темної сторони. Тепер вона була цілою. І це було лише початком нового шляху.

Люцимаэль став для Зеріуса більше, ніж другом. Він був тією опорою, яку Ветер шукав усе своє життя, без слів розуміючи його, навіть коли Зериус відчував, що не здатний пояснити себе.

Вони разом сміялися, пили вино під гучні акорди музики, танцювали до ранку, поглинені хаосом світу, в якому не було обмежень. Але за всією цією легковажністю та зовнішнім виглядом — приховувалася інша істина. Люцимаэль знав, як легко можна втратити себе, намагаючись втікти від своїх думок.

— Ти колись подумав, що це все… ілюзія? — якось запитав Люцимаель, дивлячись на свого друга, коли вони сиділи на даху з келихами вина в руках.

Зеріус усміхнувся, повернувшись до нього.

- Я думав. Але хіба це не те, що нам потрібно?

Люцимаель глибоко зітхнув, глянувши на нічне небо, яке, здавалося, не мало кінця.

— Можливо. Але я відчуваю, що… колись тобі доведеться повернутися. Навіть Вітер колись знайде своє місце.

Ці слова пролунали як попередження, як тиха пісня вітру, що завжди існує в їхньому житті, що йде паралельно з їхньою грою.

Кожної ночі була новим початком. Ранок завжди завершенням. Вітер та Люцимаель не шукали сталості. Вони шукали мить. Жили, ніби світ був лише для них.

Але з кожним днем ​​Зеріус все більше відчував, що порожнеча, яка колись була його єдиним другом, тепер почала заповнюватися. З Люцимаелем вони не шукали відповідей — їхня свобода була сама собою відповіддю.

І все-таки, в якийсь момент, під маскою вічних веселощів і нестримного кайфу, він зрозумів: справжня свобода не в тому, щоб бути вічно молодим і безтурботним. Вона полягала в тому, щоб зрозуміти коли зупинитися і що залишити за собою.