Зеріус: Вітер Свободи

Різкий спалах болю… Темрява… і знову світло, що рве простір на шматки.

Зеріус різко вдихнув — і відчув, що більше не дихає. Він вирвався з тілесної оболонки, що була його в’язницею стільки років. Тіло, яке знало біль, страждання, втому — тепер лежало бездиханне, безсиллям розкинуте на землі.

За спиною почувся голос:

— Брате, ти зміг… Ти вільний!

Це був Люцимаель. Його руки міцно зімкнулися в обіймах, але Зеріус не відповів. Він дивився вниз, на того, ким колись був. Усередині вирували змішані емоції: полегшення, смуток, здивування, навіть… страх.

Хтось плакав поряд. Гірко й безнадійно. Але це більше не мало значення.

Зеріус стрепенувся, розправивши крила, і рвучко піднявся вгору. Повітря било в обличчя, наповнювало його, ніби став частиною самого вітру. Люцимаель летів за ним, але невдовзі вони розділилися, кожен обрав свій шлях.

Зеріус мчав над землею, і вона більше не могла його стримати. Жодні межі, жодні ланцюги. Тепер цей світ належав йому.

А він — світу.

Вітер тихо мчав над морями, океанами та материками. Він прилетів у те місто, яке було знайоме до болю і яке принесло стільки болю. Вітер кружляв над сумним кладовищем, де лежали ті, кого він знав, перебуваючи в тілі.

На даху одного з будинків він помітив тендітну дівчину. Вона стояла на краю, і ще мить — і вона б зірвалася з занедбаної висотки. Вітер наблизився до неї. Дівчина здригнулася і побачила силует парубка, що літав у повітрі, з довгим волоссям, і почула тихий шепіт:

— Мила, що ти робиш? Він того вартий?!

— У нього сьогодні весілля! Стоп, хто ти? І як це взагалі можливо?

— Повір, це не так важливо зараз. Важливе твоє життя… Не дозволю тобі його знищити.

— Це мені вирішувати! — крикнувши це, вона зробила крок у порожнечу, але різкий порив Вітру звалив її на спину, і шепіт над вухом прохрипів:

— Слухай мене, ніхто! Слухай?! Ніхто не вартий того, щоб через нього вбивати себе! А ось у тебе є надзвичайні здібності, ось їх і варто розвивати, а не займатися дурницями.

Дівчина лежала на даху, а Вітер вже мчав у далечінь…

Вереск гальм… Чоловік намагався уникнути зіткнення з коляскою, що раптово опинилася на дорозі.

Молода мати ненадовго відійшла і не помітила, як за її спиною коляска почала котитися вниз по невеликому схилу, прямо на проїжджу частину.

Вітер помітив сплячого малюка в колясці і загрозу смертельної небезпеки. Порив Вітру віднес коляску на тротуар. Молода мати вже бігла і побачила, як від пориву Вітру коляска прокотилася всього за десять сантиметрів від машини, і різко зупинилася на тротуарі. Молода жінка злякалася, що дитина випаде з коляски, але вона навіть не похитнулася.

Автомобіль, скриплячи гальмами, зупинився, і водій вискочив з машини, підбіг до жінки, що обіймала свою дитину. Він зневажливо пророкотав, але не надто голосно, щоб не розбудити малюка:

— Жінко, треба бути обережнішою! Це справжнє диво, що все закінчилося так…

Жінка почала невпевнено вибачатися, а Вітер знову піднявся в небо, усміхаючись, і був щасливий, що йому вдалося врятувати ще одне невинне життя…

— Легкий мій Вітрику, прилети… принеси надію! Дай моїй душі напитись сили всіх семи Вітрів. Будь поруч зі мною… — прошепотіла вона.

Цей шепіт почув Вітер. Його кликали, його тягнуло. Хтось потребував його допомоги. Хтось знав про нього…

Вітер різким поривом зірвався зі скелі й помчав на тихий поклик самотньої душі.

Залітаючи у відчинене вікно, він побачив вродливу рудоволосу дівчину з зеленими очима, що запалювала свічки й шепотіла щось закличне…

Погляд Ельзи вловив, як здригнулися штори, і перед нею постав красивий довговолосий чоловік. Під тонкою сорочкою кольору сталі чітко проглядалися м’язи, що грали з кожним рухом у світлі місяця й полум’я. Образ доповнювали чорні шкіряні штани й туфлі. Він сів на підвіконня, усміхнувся й тихо мовив:

— Хмм… ти мене бачиш? Ти відьма?

— Я лише почала вивчати магію… Дякую, що врятував мене тієї ночі…

Вітер уважно дивився на Ельзу, намагаючись згадати, хто вона. А вона продовжила:

— Я та сама… що хотіла покінчити з собою… у ніч перед його весіллям…

Так. Він згадав її.

Ельза тихо зітхнула:

— Зеріусе… ти допоможеш мені?

— Ти знаєш моє ім’я? — здивувався Вітер.

Раптом за спиною Ельзи, краєм ока, він помітив тихе ворушіння — у світлі свічок з’явився темний силует… То був Люцимаель.

— Люци? Це ти? — здивувався Зеріюс-Вітер.

— Я… Це довга історія. Просто допоможи їй. Просто будь поруч… — його голос прошепотів ледь чутно й зник, як з’явився…

Так, Вітер став її Покровителем і Помічником у світі магії. Він бачив, як вона щодня тягнеться до нього й закохується дедалі глибше. А він… не прагнув прив’язаності. Він прагнув Свободи.

Одного вечора, у тісному колі друзів, вони святкували день народження Ельзи. Люцимаель притягнув із Пекла найкраще вино, а Вітер приготував свою коронну страву — м’ясо по-французьки. І, звісно, був великий торт.

Компанія веселилась, і в повільному танці Ельза поцілувала Зеріуса…

Наступного ранку він прокинувся в її ліжку. Але ще не знав — тієї ночі Ельза провела ритуал… обряду прив’язки…

У якусь мить Зеріюс відчув, як усе його єство тягнеться до Ельзи. Наче магнітом. Того вечора вони з Люцимаелем кутили в одному з рок-барів — шумному, задимленому, з темними дзеркалами й неоновим сяйвом.

Люцимаель уважно глянув на друга:

— Та що з тобою, Зері?

— Не розумію… Я шалено хочу до неї. Хочу рятувати її, тримати… і не відпускати…

Люцимаель вдихнув повітря, повільно, немов перевіряючи його:

— Брате… на тобі енергетична прив’язка.

Він клацнув пальцями — й простір здригнувся. Повітря згусло, всмоктуючи з Зеріюса магію.

Зеріус розлютився. Різким рухом він обернувся на Вітер і вихором вилетів у відчинені двері. Люцимаель кинувся слідом.

Ельза сиділа на підвіконні, повільно розчісуючи свої розкішні руді коси. Раптовий порив Вітру сплутав її волосся — воно впало на обличчя, і в цю мить хтось грубо зірвав її з підвіконня й кинув у крісло.