РОЗДІЛ 15 - КІНЕЦЬ

Ми з родиною саме вечеряли, коли Тлумач і Набувач прийшли за мною, щоб забрати остаточно. Віктор якраз хотів в цей день зробити мені пропозицію і попросити у батьків моєї руки. Я це відчувала, бо останнім часом я була геть розгублена, втрачала себе ‘земну’, не знала як поводитися з рідними. І коханий розцінив це по-своєму – що я засмучена тим, що він досі не освідчився мені, не надів на палець хоча б каблучку для заручин, що я не відчуваю його опори та підтримки за спиною, що стосунки продовжуються вже довго, а розвитку нема, що я втомилася чекати, що …, іще багато ‘що’ він надумав собі. І пазл в його голові склався так – треба негайно одружуватися і все стане на свої місця.

Рано чи пізно я мала стати нареченою, а потім і дружиною. Настав той самий момент. Освідчення. А вони не дали йому це зробити й статися цьому. Так образливо. Навіть гнівно.

З батьками та малими мені дозволили попрощатися. А потім стерли їм пам'ять і зробили мене невидимою і забутою для них. Віктора я попросила не чіпати. Принаймні поки.

«Коли мені вже на роду написано рятувати Землю – то можна мені хоча б останні миті провести поруч з чоловіком, за якого я збиралася заміж у цьому житті» – зі злістю мовила я до наставників, і ті, схиливши голови, не заперечували та не переконували мене у зворотному.   

І хлопцеві навіть дозволили супроводжувати мене до пункту призначення. Не знаю, як вони обирали ці пункти, але ми опинилися на даху найвищої будівлі у місті. Стемніло.

Ще подумалось так недоречно: «Наче побачення у нас зараз, так романтично». Серденько защемило. Хлопець був мовчазним. Впевнена, вони якось на нього вплинули (може, дали щось випити або просто подіяли на свідомість), бо він мене нічого не запитував, просто всю дорогу міцно тримав за руку. Підмізинний палець прикрашало кільце. Він надів його мені теж мовчки. Так наче це вже не особлива подія, а щось стандартне, типове для кожного дня явище. Та й справді? Що тут вже святкувати, коли зараз ми розлучимося назавжди, не маючи шансу на ще одну зустріч хоч у якомусь житті. Душа болить. А кільце зігріває її, вгамовує розбурхані емоції, заспокоює.

Остання зустріч і я його, можливо, не побачу більше ніколи. А якщо і побачу, то ці розумники не дадуть його впізнати. Де гарантія, що після всього, що зараз буде, вони і мені не зітруть пам'ять? Як зробили це з моїми рідними. Та й де взагалі гарантія, що в нас все вийде і ми поборемо темряву? Ні! Все ж краще бути оптимісткою. Її поборемо!   

Ми бачили згори, що у місті почали спалахувати маленькі плямки Світла. І рухатись на зустріч один одному. Їх було поки небагато, але рух ставав дуже помітним. Наче якась музика кликала їх один до одного і скупчувала, зачаровувала мов сопілка щуролова.

– Це ж люди, – констатував Віктор, – Хто вони всі?    

– Ми вогники, – відповіла я тихо хлопцеві. – Я теж вогник. Мені треба замкнути ланцюг. Бачиш, – я вказала рукою на світлі крапочки, – ми всі як ланки одного ланцюга. Маємо всі з'єднатися.

Він слухав, мовчав. Я продовжила. Хоч трохи часу виграти на розмовах.  

–  Он бачиш вогник рожевий – то втілення Краси, а на Землі це просто Катя. Їй тридцять. Є родина – син та чоловік. Он там пливуть Віра з донькою, а точніше з Радістю. Обидвох закинули на Землю для того, щоб її врятувати, а перед цим наповнити наше місто гармоніює та сердечністю. Я знала це, бо з деякими бачилася на Платформі Переходу, там і познайомилися, багато спілкувалися, здружилися. 

– А якщо одна ланка не стане в ланцюг, він не зімкнеться? – запитав хлопець.

– Зімкнеться, але його міць буде недостатньою, щоб подолати темряву. Вогник не виконає своєї функції та швидко згасне. А він повинен дати Світло, Світло для всього ланцюга і тоді він зможе розширитися та охопити більше поле впливу. Я маю стати в ланцюг останньою, я наче застібка – головний Вогник. Маю дати Силу їм усім, підживити їх усіх. В мене, так би мовити, головний акумулятор.

– Це неймовірно, – очі Віктора заблищали, – Скільки люду зараз загине. 

– Та не помремо ми, Вікторе, – треба його заспокоїти, – Ми всі енергія. Його енергія. А вона вічна, – я обійняла його за руку, притулилася, – Може деколи вщухати, а деколи розгоратися як полум’я, розумієш? Їй не потрібна оболонка. Правильніше сказати, потрібна тільки тут, у цьому втіленні, на Землі. Але насправді вона могла б прекрасно впоратися і без неї.

– Впоратися з чим, Ясо? – він поклав свою долоню мені на руку.    

– З життям або смертю. Розумієш, ми всі Його енергія. Просто хтось починає відчувати це, а хтось ще ні. Потрібен час. Повірити в це. Прийняти. Прошитися розумінням цього. І я не знаю, звідки я це знаю. Просто знаю і все. Мені йде ось така інформація відколи я познайомилася зі своїми наставниками. Ти бачив їх. Я зараз вперше це проговорюю, але тільки тобі. Батькам не змогла б таке сказати, подружкам також. Це ж дивно звучить, Віть? Чи не так? Ми тут виконуємо свою місію. Це служіння. Людству, планеті, та найперше Богові.  

Він дивився зачаровано на те Сяйво, яке створювали Сяйчики. А вони скупчувалися собі поступово в одну велику світлу хмарину. В його очах я бачила здивування та збентеження, і жодного натяку на страх.  

– Які ж ви всі красиві, кохана, – він обійняв мене, – А он ті дві цяточки світло-зеленого та темно-зеленого кольорів?

– Це Микита та Микола, брати – Спокій та Прощення.   

– А й справді простити можна лише зі спокійною Душею. А хто тут ще є?

– Та багато кого, і Щастя, і Добро, Сумлінність, Терплячість, Вдячність, он вона до речі, така лагідна кремового кольору. Всі найкращі людські риси зібрані у Сяйчиках.  

– А Любов? – хлопець замислився.

– Всі ми і є Любов.

– Скільки вас у кожній країні?

– Я не знаю цього, але багато. Зараз зберемося у єдину сферу і почнеться.

– Що почнеться? – він проникливо подивився мені в очі.

– Апокаліпсис. 

Сказала це слово. Може не треба було?

– Ясо, це що кінець? – парубок напрягся мов струна.  

– Ні, не кінець. Заспокойся і не лякайся цього слова. Це ж грекомовний термін, означає одкровення. Нові знання прийдуть до нас, нові відкриття. Ти знаєш це як наждачний папір. Ти ж не гірше за мене знаєш для чого його використовують.

– Для обробки, або заточення, – сказав він якось відсторонено. Його заворожувало і, сподіваюся заспокоювало, те дійство, що він бачив у небі. Та, чесно кажучи, мене воно саму заворожило.

– Саме так, – підтвердила я. – Тож буде зараз зачищення. Таке собі генеральне прибирання, – посміхнулася я гірко.  

– Ясо, – він струснув мене злегка за плечі, – та не ціною ж твого життя? Ваших життів? – він вказав рукою на Сяйчиків.      

– Вікторе, коханий, – мій голос тремтів, – ти не знаєш, що таке життя.

– Як це я не знаю? А що ж я не жив ці роки? – він навіть обурився моєму випаду.

– Тому не варто зараз напосідатися, – продовжила я, – Не я це вирішую. Не так я висловилася. Ти поки не розумієш, де справжнє життя, а тому безглуздо дискутувати далі. Пора прощатися.   

Вийшло якось грубо. Але тягнути вже далі не можна.  

Ми постояли так ще деякий час. А потім моє око вже дуже запекло. Та й Тлумач став мене шторхати, мовляв, закінчуй, вже давно пора, я і так виділив тобі забагато часу на ці ластощі-пустощі.