РОЗДІЛ 14

Ми сиділи на березі озера. Віктор жбурляв камінці у воду, а я замальовувала природу. Чомусь хотілось, щоб саме це місце залишилося не тільки у моїй пам'яті, але й на папері у моєму блокноті для замальовок (скетчбука, як тепер модно говорити).

Цей куточок природи ми обидвоє любили. Коли сидиш тут – легенький вітерець лоскоче шкіру, ледь тріпоче волосся, п’яточки занурені у пісок відчувають приємний масаж, між пальцями просочується пісочок, сонечко виблискує промінцями, проте не палить нас, бо у затінку дерев завжди відчувається жадана прохолода.      

– Вікторе, ти колись замислювався, що буде з нами далі? – раптово запитала я в нього, і сама не знаю чому.   

– В якому сенсі, Ясо? Ми одружимося, народимо чудову донечку – красуню, як ти в мене. Хоча ні! Най спочатку буде син. Старший брат буде захищати наше сонечко – нашу Ангеліну або Мар'яшу. 

– Ти вже й ім'я їй придумав? – здивовано поглянула я на нього.

– Це тільки моя пропозиція, – знизав він плечима. – Без тебе нічого не вирішиться.

– А-а-а, он воно що, – посміхнулася я, – А я зараз питаю в тому плані, що буде з нами людьми далі? Чи є смерть? Потойбіччя? Як до нього підготуватися? До переходу у нього?    

– Якщо чесно я не замислювався над цим. Впевнений, що Божа рука є над нами. Знаю, що треба просто йти за покликом серця. Відчуваю, що живу правильно, йду своїм шляхом, працюю, займаюся улюбленою справою. Проте чи варто вже зараз думати про смерть та її наслідки для Душі? Я не знаю… . Як і того, що чекає нас попереду. І тобі не раджу замислюватися сильно глибоко над цим.

В мене ще так багато планів на це життя. І це не тільки стандартна схема – побудувати будинок, народити сина та посадити дерево. Я хочу опанувати ще одну професію, вивчити ще декілька мов, помандрувати до інших країн та просто побути подовше щасливим. І, мабуть, не варто принижувати цінність цих речей, хоч вони і є більш матеріальними благами. Ми все ж на цій Землі люди й не можемо мислити завжди тільки духовними категоріями.

– Все ти правильно говориш, Вікторе. Але якщо допустити, що ми часточки самого Бога? Як тоді ми маємо мислити? Невже матеріальне і тоді буде переважати над моральним, духовним?    

– Якщо ми Його часточки – то виходить, що має бути певний баланс між цими речами. Якщо Він нас послав на Землю як свої зернятка – то Він хоче, щоб ми пізнавали цей матеріальний світ також. Або це Він сам пізнає себе через нас. Розважається так, – хлопець посміхнувся. – Диви як нас багато, і у кожного свій шлях, своя доля – ото вже Богові потіх та веселощів з нами. Мабуть, є й помічники в Нього, слідкують за кожним, чи то приглядають, ведуть нас до нашої мети, щоб не накоїли дурниць.      

– А ми все одно коїмо ці дурниці, – гірко посміхнулася я, і, зірвавши травинку біля себе, сполохнулася.

– От як зараз, наприклад, нашо я її зірвала? Хіба заважала? Росла собі, колихалася від вітру, мокла під дощиком, а я необдумано обірвала її й без того короткий шлях. Заради чого? Щоб покрутити у долонях, і викинути всихати, – я важко зітхнула.

– Не переймайся так, кохана, – Віктор обійняв мене за плечі. – Їй не було боляче.    

– Хіба? – заперечила я. – Ми цього достеменно не знаємо.

– Ми ж їмо овочі, зелень, – заспокоював він мене. – А перед тим як вони потраплять на стіл зриваємо їх. От і рахуй, що людині допустимо ‘вбивати’ таких живих істот заради того, щоб прохарчуватися.

– Так, але не для розваги, – я знову важко зітхнула і пригорнулася до грудей Віктора. 

***
Вперше ми потрапили сюди, коли приїхали з усім класом на пікнік. Розподілилися. Дівчата мали ночувати у своїх наметах, а хлопці у своїх, по дві-три людини. Наші юнаки так вправно зібрали гуртом нам усім спальні місця, що часу ще виявилося вдосталь, щоб обстежити територію.  

Розпалювати багаття вирішили ввечері, щоб приготувати смачненьку вечерю, бо наші рибалки хотіли її ще піймати. А рясним вогнищем збиралися відганяти усіляких надокучливих комах та комарів.   

Тож ми з Віктором пішли на екскурсію місцевістю. З нами вже ніхто й не напрошувався. Так сталося, що ми дуже зблизилися з юнаком, коли я прийшла до їх класу.

Я вже розповідала, що наші дівчата мене сприйняли прихильно, а от дівчата з паралелі спочатку зустріли вороже гострими багнетами, бо, бач яка краля зайшлася, тільки-но прийшла, а вже заволоділа увагою найкращого в класі (та що там у класі, серед старших класів) юнака.

Та згодом якось вляглося. Наші мене постійно захищали, оберігали, навіть своєю невидимою присутністю та гучним мовчанням. Пам’ятаю Оленка одного разу так зиркнула на Катьку, що та, навіть якщо і хотіла рота розкрити, та одразу ж його й стулила, бо знала, що Олена може і за пасма потягати, доказуючи свою правду або захищаючи когось. 

Віктор ніколи не показував, що він ловелас та несерйозний юнак. Він завжди поважно ставився до всіх дівчат, і не було й натяків на те, що між ними може щось бути, якісь стосунки. Тільки зі мною його повага переросла в глибоку симпатію, і згодом ми дозволили собі більше ніж шкільну симпатію – кохання. Дівчата з паралелі, хоча десь глибоко у душі й сподівалися на Вікторову прихильність, мене все ж прийняли, а може просто удали, що прийняли, щоб не влаштовувати часті нікому не потрібні сварки та розбір польотів з моїми захисницями. І я їм за це вдячна.  

***
Ми були тоді вже випускниками, одинадцятикласниками. Чи то квасниками, як нас називала наша стара вчителька історії. І це не через вживання квасу, звичайно. Одного разу після уроків вона застукала нас усіх у кафе, та то було навіть і не кафе, а якась палатка. Хлопці любили ‘бахнути’ зрідка трішки шипучого янтарного нектару, дівчата ж полюбляли тоді якусь слабоалкогольну маячню, так звані алкопопи.   

Це зараз згадуєш і думаєш як таке взагалі пилося? А тоді нічого. Йшло залюбки. Та може і зараз хтось їх п’є за обидві щоки, але не я. Так от тоді ми вирішили привітати один одного обопільно з прийдешнім кінцем навчання, розслабитися трішки після активного навчального року.