РОЗДІЛ 13 - КОЛИ БУДЕ ЗІТКНЕННЯ

Ми багато розмовляли з наставниками. Спочатку я проклинала ту темряву, проте вони мені суворо наказали, а потім і навчили цього не робити. Бо це теж частина Великого і так лихословити не можна. Треба прийняти й цю клятість, і цей біль, і свою долю – призначення врятувати людство, і своє … зникнення найближчим часом, як би боляче це не було.  

Проте як прийняти? Як? З дуба впали? Я мушу прийняти спочатку, що Він так розгнівався та від Своєї великої скорботи спровокував вихід темряви назовні? А далі мені треба змиритися з тим, що так вийде найближчим часом і я піду на загибель?

Я? І хіба ж я одна така буду? З їх розповідей я зрозуміла, що нас таких буде дуже багато. І всі вже навчаються, кожний на своєму етапі, зі своїми доглядачами проходять стажування, так би мовити.

Смішно та грішно, якби не було та сумно, та болісно.  

І сказати нема кому про це. Треба мовчати, слово дала цим двом новоспеченим ‘татам’.

А боліти починало все сильніше і сильніше. І все частіше Віктор запитував, що зі мною коїться, чому заплакані оченята? І від цієї його турботи мені ставало ще гірше. Ми ще не жили з ним разом, зустрічалися. Прямо зі школи й зустрічалися. Вступили до різних вишів, він – заочно, я  – очно, навчалися, підтримували один одного, продовжували розвиватися у професійній сфері, у житті.

Та коли зі мною трапилася ця ‘пригода’ – я віддалилася. І це неможливо було не помітити. Я все частіше відмовлялася від прогулянок, перестала звати його до нас у гості, своїм мовчанням я його лякала. І розуміла це, проте несила було удавати, що в мене все добре, і якось цьому всьому протидіяти. А чому протистояти? Тому що неминуче? То це абсурд.

З батьками було простіше. Я зачинялася у своїй кімнаті, і для них я сумлінно здобувала знання, вони й не турбували мене.

Я вже не знала, що логічно, а що ні. Коли є Великий, то, мабуть, є і той, хто керує внизу?

– Низовий не причетний до справ з темрявою, – запевнив Тлумач.

– Спочатку ми дійшли висновку, що то був таки Низовий, – розповів мені Набувач. – І знову схибили. Великий розмовляв з Ним. В нього своя, так би мовити, ‘парафія’. Там теж є з ким воювати. Сюди наверх він не посягає. Там інша проблема. Вони борються зі Світлом. Воно їм там непотрібне, виживають його звідусіль, з кожної щілини. А воно десь скупчується пучком, а потім розвивається і нападає на них, як темрява на нас. Ну, нехай, – махнув рукою. – І добре, що так. То їх історія, а у нас тут своя, нам би з нею розібратися.    

Дивина, проте чим більше я слухала цих двох, тим більше мені хотілося подружитися з Темрявчиками та перетягнути їх на наш бік, залучити на сторону добра. Я з’ясувала, що хоча вони й несуть у собі елементи зла, хаосу та розрухи – вони в цьому не винні. Так само як і ми – Світлявчики не винні в тому, що маємо нести таку нашу світлу місію.

А могло б бути навпаки, ми могли б народитися темними, а вони – світлими. Так скоріше за все і буде у наступних наших утіленнях. Це закон Великого! Якщо я караю, вбиваю когось в цьому житті, то в наступному моя жертва буде моїм катом. Так потрібно. Для балансу. Кожен має пізнати різні ролі на Землі та фізично відчути різні болі. Без цього не буде істинного пізнання себе як часточки Великого. Бо й одні і другі – це Його продовження, Його вираження Себе через нас усіх, Велика можливість дана Ним для нашого самопізнання.

Це не просто думки-вигадки, це ціла система, яка працює для того, щоб Всесвіт балансував, як у цирку еквілібристи. Один невірний рух, оступився, помилився і все, летиш донизу. Але оцей внутрішній баланс, це внутрішнє відчуття рівноваги й дає майстру сили творити та вірно діяти. Так і вони (себто ми) – малесенькі бісеринки Світла і темряви, які тримають цей Світ, щоб не було непотрібних перегинів у той чи інший бік.

І коли настає потрібний час – от тоді і їх Сила вмикається і починає діяти задля порятунку людства. Та світ рухається по спіралі, настають інші часи повторів, накопичується знову цілковите безладдя, розгардіяш у Душах та Серцях, бо без них не буде розвитку, і от тоді знову Темрявчики і Світлявчики об’єднуються, перші беруть на себе роль злиднів, другі – грають рятівників від них.

І хоч вони й не розуміють, що діють разом, їм здається, що вони вороги, та мета одна – порятунок людства. Коли чоловіцтво стрепенути та розшевелити – воно, можливо, замислиться над тим, як жити далі? Як думати далі? Та чи варто взагалі робити щось погане, недостойне? І ті, хто переосмислять своє життя підіймуться на вищий рівень духовного розвитку, можливо, їх заберуть до Платформи Переходу (тут працівники завжди потрібні), а, можливо, вони захочуть знову переродитися і посвітити новими фарбами на площині Землі. Хто зна, що можуть нам принести ці перші дзвіночки Догоридрига?...                   

Те, що темрява не спала звучало з вуст моїх вихователів як історія із фільму жаків. Хоча так і було, судячи з усього, що я вже почула і що мені доведеться пережити. Вона причаїлася та слала на Землю своїх гонців – Темрявчиків. А ті й раді старатися. Думали, що правда на їх стороні та робили людям (хоча вони й самі були людьми) усілякі капості. І це давало темряві змогу підбиратися ще ближче до Землі.

Того вже було не стерпіти, тому на Раді Вищих вирішили боротися, протистояти існуючими сили, хоча ще вдасться піднакопичити їх до фатального моменту. День боротьби не за горами. Його ніхто не назначає. Це вирішують зорі та планети. Коли вони вибудують одну лінію та стануть на небі парадом – тоді й настане той час ікс. І треба буде боротися. Станеться велике зіткнення. Неминуче. Сяйво має поглинути темряву і розсіяти її у собі. Засмоктати в себе і трансформувати у таке ж саме Сяйво. Не дати почорнішати ще більше. Не дати розповсюдитися поза межі Галактики та перейти на інші. Не дати захопити Всесвіт.