РОЗДІЛ 10 - ЩАСЛИВІ МОМЕНТИ. КАТОК

Стільки всього траплялося у нас із Віктором. Згадую зараз ці миті та чесно Вам пишу – хочеться просто плакати. Хоча ні! Не просто плакати, голосити від болю, бо того нічого вже не буде. Ніколи! Я ніколи вже не зможу насолодитися його запахом. Запахом мого коханого чоловіка. Його жартами, іноді кумедними іноді не дуже. Його терпкими поцілунками, які дурманили мене, уносили кудись у дальні куточки, де були тільки ми удвох. Його обіймами, які остуджували мене влітку та зігрівали взимку.
 
У пам’яті постає зимова пригода, яка трапилася одного разу з нами.
 
Нарешті в нашому місті (після довгої перерви) знову відкрили каток. Це була довгоочікувана подія для багатьох людей, а точніше для молоді міста. Хоча (як показав пізніше час) й старше покоління відвідувало його залюбки й, розрізаючи ковзанами лід, показувало майстер-класи нам – зеленятам.  

Різдвяний, новорічний настрій створювала саме ця зимова казка на льоду. Але не для мене, бо я не вміла кататися, ба навіть стояти на ковзанах. У сусідньому місті є велика гарна ковзанка. І частенько старшокласники їздили туди у вихідні, там і навчилися.

Тепер я сама старшокласниця, і ковзанку оновили вже й у нашому місті, а я й досі не можу обрати собі правильно ковзани (постійно беру якусь недолугу пару), не вмію зручно нап’ялити їх, не говорячи вже про те, що я не знаю, як ними правильно користуватися.

А тому цей похід (тим паче з усім класом) став для мене примусом, та ще з випробуваннями. А примусив мене Віктор. Він же потім і розгрібав цю новоспечену проблему.   

Спочатку все було чудово. Ну як чудово? Хлопці та дівчата каталися, а я товклася біля брилець, чіплялася за ці поруччя та ледве пересувала ногами, бо боялася впасти, зробивши необережне ковзання.

Віктор не міг бути весь час поруч та я й сама його відправила якомога далі, покататися з усіма, принаймні з тими, хто вміє. Звичайно він під’їжджав до мене, але я його виганяла до решти умільців, а сама пленталася, ледь перебираючи ногами, тримаючись за пластиковий паркан.

Хлопець пропонував мене повчити, та я не хотіла з ним, соромилася чогось. Тоді він запропонував заплатити тренерові, щоб той мене намуштрував. Та я знову відмовилася.  

Незручно мені показати своє невміння перед незнайомим чоловіком. То й так я собі намотувала обережно один за одним круги, притримуючись за поруччя. В мене навіть стало виходити. І я так цьому зраділа. Посміхаючись помахала Вікторові. Він був на іншій стороні слизької доріжки. Його обступила малеча з нашої школи. Побачили знайоме обличчя старшого товариша і нумо його нещадно експлуатувати.

Він гарний спортсмен. Школа його знає. Частенько супроводжував наших фізкерівників з юніорами на всілякі змагання. І ось тепер ці самі юні чемпіони не дають йому проходу, точніше проїзду, смикають за руки, ноги, просять повчити, покататися з ними. Я задивилася на нього, замилувалася, замислилася. Мій! Який же він все-таки мій! Коханий! Красень.

Не одразу помітила, що до мене під’їхали та звертаються.

– Ей, дівчино, Вам допомогти, – почула я приємний юнацький голос.

– Перепрошую, – посміхнулася юнакові. – А-а, ні, дякую. Не треба. Я впораюся.  

– Я Вам допоможу. Дивіться. Це як з плаванням. Так мене дідусь вчив. Витяг на човні на середину річки та й скинув там, щоб я борсався і вчився. Щоправда, в мене були надувні нарукавники та жилет.

І він силоміць потягнув мене на середину льодового майданчика.  

– Стривайте. Не треба. Я не хочу, – вільною рукою вчепилася у його руку і намагаюся відчепитися від нього, – та що Ви собі дозволяєте? Що Ви робите? – я підвищила голос, на нас звернули увагу оточуючі, проте не надали значення моїм вередуванням, мабуть, думали, що ми шуткуємо один з одним.  

Падлюка, який сильний захват у нього. І не вирватися.

– Тож зараз я Вас навчу, шановна, – продовжував хлопець, не звертаючи уваги на мої наполегливі прохання.     

– Не треба. Допоможіть вернутися, – я занервувала. Навколо безліч людей. Всі їдуть. І я ледь стою на цих ковзанах. Як желе гойдаюся на видельці.

– Я буду Вашим рятівним жилетом, – продовжував хлопець, – Зі мною Вам нічого не загрожую, хіба що опанувати мистецтво ковзання на всі сто відсотків. От дивіться як треба…  

Він не встиг договорити. На нас нісся задом наперед якийсь чолов’яга. Звичайно, нас він не бачив, проте ми його зріли чітко. А я ще й відчула, бо той мій «рятівний жилет» встиг відскочити убік, залишивши мене одну без страховки копирсатися ногами на одному місці.  

Це було боляче. Я розпласталася наче ляпка на льоду. Де й дівся мій «вчитель». Здимів. Натомість поки я намагалася зібрати себе докупи та піднятися на мене вже нісся інший фігурист-ковзун.

Чесне слово він би переїхав мені пальці. Зараз згадую і моторошно. Бо я не могла навіть руки прибрати. Вони пливли по льодовій площині та були наче не мої. Я їх сильно напружила поки обкатувала круги цього льодового ‘пекла’ і тепер вони були просто ватні, не слухалися.

Ну все! Гаплик мені. І знала, що не треба мені було сюди йти. Заплющила очі. Намагаюсь хоч ноги підібгати під себе.

Раптом чую знайоме:

– Пробач, друже. Я не хотів.

Той хлопець, що летів на мене відлетів до бортика і перекинувся через нього.

Ой дурнувата сила в тебе, Вікторе.

Хлопець впав переді мною на коліна, підхопив одним різким рухом і притис міцно до себе.    

– Як ти?

– Вже краще, – хнюпнула я носом.  

– Злякалася?

Я кивнула

– Поїхали додому, – він витер дві солоні крапельки на моїй щоці.

– Краще до кав’ярні, – прошепотіла я. 

Поцілував у кінчик носа, підняв, пригорнув і повів на вихід.  

– Ми з тобою потім сюди прийдемо. Тільки удвох, – заспокоював він мене, втішав. – Втечемо з уроків вдень. Тоді буде менше народу. І потренуємося. Гаразд?

Я погодилася. Його тепла долоня торкнулася моєї холодної, він підніс її до губ та поцілував. Допоміг зняти ці кляті для мене ковзани, надів мої чобітки та вивів вже нарешті на вулицю.